Риб’яча кров - Іржі Гаїчек

Звіддалік долинув шум мотора. Ми подивилися в тому напрямку, де від закруту біля пивниці починалася площа.

— Але я цього не вартий. Ти мене чуєш?

Два жовті промені світла в темряві, шурхіт каміння під широкими шинами. Синій автобус стишив хід і за кілька митей зупинився перед нами. Я знала, якщо не відступлюся, то й він нічого не вдіє, не зможе мені заборонити сісти в автобус. Він увійшов перший, заплатив за квиток і з кілька секунд стояв нерухомо біля кабінки водія. Однією ногою я стояла на сходинці, іншою — усе ще на землі. Потім він швидко пішов через прохід в кінець. Я дивилася на його спину в бежевій весняній куртці. Я купила квиток до Будєйовіце й сіла попереду. Я заздалегідь довідалася про розклад руху поїздів до Плзні, я про все знала. Минулий вечір вони провели з Хозе в пивниці, ніби нічого не відбувалося. Я вдивлялася в темряву. Гонза їхав на задньому довгому сидінні так само, як коли ми їздили до школи. Друзі, які заходили раніше, завжди тримали нам місце. Гонза був королем заднього сидіння…

У селах по дорозі заходили інші люди, із деякими я віталася. Потім я робила вигляд, що сплю, щоб ні з ким не треба було говорити. До Будєйовіце ми доїхали ще затемна. Він вийшов через задні двері й широким кроком пішов до залізничного вокзалу. На мене навіть не глянув. Я перейшла вулицю до «Грант-отелю» і трохи почекала, потім перебігла через дорогу, повну автівок, і увійшла до зали вокзалу. Він стояв біля віконечка й купував квиток. Помітив мене. Я стала в чергу й тупцяла на місці. Я бачила, як він іде до виходу на перони, зупиняється, схиляє голову й перевіряє час на табло. Потім він обернувся. Я підійшла ближче до віконечка, сторожко, не бажаючи дати себе прогнати. Він раптом усміхнувся й показав рукою, аби я йшла до нього. І коли я не поворухнулася, він підняв другу руку, в якій тримав, ніби дві карти, маленькі прямокутнички цупкого паперу. Я вийшла з натовпу людей до нього. Він справді тримав два квитки.

— Я знав, що ти вперта, — сказав він і простягнув мені один.

— Дякую.

— Чекай, — він поглянув на той, що лишився в нього в руці, подав його мені, а інший забрав із моїх рук. — У тебе туди й назад.

У купе ми сиділи самі, Гонза біля вікна, я біля нього. Було холодно, і дивно пахло. Він поліз до сумки й витягнув білу скляну пляшку. Газована вода. Я випила. Гонза дивився за вікно, я розуміла, що йому не хочеться говорити. Якщо вже за цих півроку від аварії я нічого від нього не дізналася, то тепер було вже запізно допитуватися. Тож я мовчала й пила воду, розглядала на тлі блідого світла з вікна його обличчя. Воно було суворе, нерухоме. Серйозне. Вагон бився на коліях, хитався, глухі удари, скрегіт металу, у мене мороз пішов поза шкірою. Розвиднювалося, ми на якийсь час зупинилися посеред поля. Осінній сумний пейзаж, ми довго сиділи нерухомо. На наступних зупинках заходили якісь люди, проходили повз скло нашого купе, але їх щось відлякувало, і до нас не підсідали. Гонза сидів нерухомо й дивився на людей, які виходили з потяга, несучи сумки чи портфелі. Заходили інші, розмовляли, сміялися чи сердилися, але всі їхали, аби потім повернутися. У кожного було якесь життя, свої проблеми й своє щастя. Його очі всотували щоденне життя там, за вікном. Мені на очі наверталися сльози, та я намагалася зробити так, щоб Гонза нічого не помітив. Коли він раптово заговорив, я злякалася. Насамперед через тугу, що звучала в його голосі.

— Ти пам’ятаєш, як колись улітку читала мені в дядька «Швейка»?

Я лише хитнула головою, у горлі застрягнув жахливий вибух плачу, тож я декілька разів сковтнула.

— Саме дозрівав літній врожай, час від часу яблука падали на стріху, на хвилястий метал, і ти завжди так лякалася…

— А ти з мене кпив.

Я була там, у літньому дні на веранді хати біля Влтави. Яблуко падало, чувся гулкий удар, і я здригалася. «Сестро, ти дурепа», — сміявся Гонза, він сидів навпроти мене на холодній бетоновій підлозі й слухав, як я читаю з замацаної, порваної книжки. Єдина книжка, що була в дядька Венци вдома, окрім ще кількох про рибальство й бджолярство.

Гонза знову замовк. Я не знала, як продовжити розмову та й для чого, власне. Я відчувала невідступний тиск у сечовому міхурі, але не поворухнулася. Згідно з розкладом, за двадцять хвилин ми мали прибути до Плзні. Гонза сперся на лівий бік і сховав голову в куртку, що висіла на гачку. Я подумала: «Як він може в таку хвилину спати?». Через брудне вікно лилося осіннє світло, стрілка опалення ковзала червоним полем, але в купе доходило не так уже й багато тепла. Лівим боком я притулялася до Гонзи, аби зігрітися. Потяг свистів перед переїздом, понад дорогою втікали будиночки й паркани садків. І тут я відчула легкий рух, ритмічне здригання, яке йшло від Гонзового плеча й проходило через усе моє тіло, ніби електричний струм. Його голова була все ще схована в бежевій весняній куртці. Мені перехопило подих, і я намагалася не звертати уваги на те, як колії б’ються в колеса й шасі вагона. Гонза здригався від слабких нападів плачу, я відчувала ці схлипування своїм тілом, вони були мені в серці й у горлі. Я заплющила очі, опустила голову й поклала підборіддя на груди. «Ні,