Риб’яча кров - Іржі Гаїчек
— Від мами я не втікаю.
— Гонзо, тато не злий…
— На тебе — так.
— Мені від усього цього страшенно сумно.
— Є речі, які ти, сестро, ніколи не зможеш виправити, зрозумій це.
Мабуть, це вперше після аварії мені вдалося з Гонзою поговорити.
— Скільки разів ти ще туди поїдеш?
— Сьогодні має бути останнє засідання.
Я намагалася пригадати, коли востаннє ми сиділи в кухні за столом усі вчотирьох. Гонза від літа взагалі тут не показувався, мама час від часу ходила бачитися з ним у дядька, коли тата не було вдома. І при цьому ще й готувала відмовку, що мусить поприбирати там у хаті. Після смерті бабусі дядько Венца на все махнув рукою. В останні три місяці вони з Гонзою нічого не робили по господарству.
— Але твій автобус уже поїхав.
— Хозе довезе мене автівкою. Я не хочу їхати автобусом з Конопкою.
Я підняла сорочку до вікна. Вона сяяла, як сніг. Я повернулася й піднесла її Гонзові.
— Я ще раз ходила до Зденєка.
— Навіщо?
— Аби він поговорив із татом, щоб той зняв обвинувачення…
— Я ж казав тобі, що ні до кого не треба ходити, що я все вирішу сам!
Гонза вдягнув сорочку й зав’язував краватку. У нього знову був його звичайний твердий вираз обличчя, з якого я вже знала, що немає сенсу будь-що казати.
— Гонзо, тепер усе має значення. Конопка все ще на лікарняному. Брейхова відмовилася його продовжити, тож він пішов у лікарню, і там йому це зробили. Я також говорила з Міладою, вона казала…
— Залиш мене в спокої з тою твоєю Міладою… — вишкірився він на мене.
Я складала ковдру, праска холола. Надворі було світло, вітер ганяв по траві опале листя. Мені стало сумно. Гонза на мить зупинився у дверях кухні, йому так пасувало все це — темний костюм, чорні черевики. Я стояла, спершись на стіл, хотіла щось сказати, але тільки розтулила рота.
Я сиділа в кімнаті в Анни. Ми не бачилися ціле літо. Великі карі очі дивилися на мене так само смутно. Я викладала їй на стіл яблука.
— А ось пиріг.
— Чого ти дурієш?
— Це щоб не йти з порожніми руками.
— Ви вже не знаєте вдома, куди їх дівати?
— Уяви. На сніданок пиріг, перекус — два яблука, на обід — рисова запіканка з яблуками…
Ми засміялися, вимушено. Головне, що я хотіла сказати Анні, я все відсувала якнайдалі.
— Я вже навіть чекаю роботи, — сказала Анна, — до Тина їхати менше ніж півгодини, жінки в офісі видалися мені непоганими.
— Ти мала спробувати вступити.
— Ну, так склалося. Навесні все пішло шкереберть. А як ти? Ходиш на пари?
— Я навіть не знаю, чи подобатиметься мені. Педагогіка, психологія, література дев’ятнадцятого століття…
Анна вкусила яблуко. Я вже не чекала, що вона колись мені детально розкаже, що ж тоді сталося. Уже все одно було байдуже.
— Гонза отримав п’ять років ув’язнення.
Її обличчя — незворушне, стіна мовчання, за якою вона сховалася. «Мабуть, мене покинуть усі близькі люди», — раптово подумала я безнадійно. Я встала, аби йти.
— Коли ти переїдеш до Петра? — спитала вона.
— Ще не знаю. Я не можу зараз залишити маму саму, їй погано.
Я вийшла в дощовий ранок. Що це з усіма відбувається? Я невдовзі залишуся геть сама?
Наступного дня вранці я перекинула через плече спаковану сумку й сіла на площі в автобус. Вокзал у Будєйовіце здавався непривітним і холодним. На великому табло над проходом до платформ із тріском перегорталися цифри прибуття й відбуття поїздів. Прага, головний вокзал. Платформа номер чотири. Я сіла в купе й трохи поспала. Коли виходила, у мене було сухо в роті, а надворі — холодно.
На набережній Влтави дув вітер. Я трошки подивилася на Градчани, потім униз, на брудну воду. Я уявляла собі, як довго пливуть баранці піни з нашого села аж сюди до Праги. Ця
