Риб’яча кров - Іржі Гаїчек

— Чому вона хоче її позбутися? До цього її змушує цей, як його звуть… Йозеф?

— Хозе.

— Так, він. Анна не розуміє, що на неї чекає. Комісія з абортів, лікарня, можливі ускладнення. Я намагалася їй це пояснити.

— Якщо Анна щось вирішила, то думки не змінить. Я її знаю.

— Цього Хозе я викличу сюди наступного тижня. Зараз обмаль часу. Чорт забирай, дурні дівки, ніби інших проблем замало!

Ми визирали з усе ще відчиненого вікна, одна біля одної, ніби подруги, чи принаймні мені так здавалося. Внизу перед магазином Оліна з мамою носили картонні коробки з товарами, розбирали їх і складали поруч. Перев’язували їх білою личаною мотузкою. Вперше за довгий час я знову бачила Оліну. А вона мене — ні.

— А що мама? Вона вже давно тут не була.

— Нещодавно вона сказала мені, що нам треба про все поговорити. Тобто про нашу сім’ю. Розумієте? Роками в нас удома було тихо, а тепер, коли все втрачено…

Лікарка Брейхова зачинила вікно й товстим чорним маркером написала на аркуші паперу, що наприкінці року ординація закривається. Липкою смужкою прикріпила оголошення до білого скла зовнішніх дверей коридору. Баночка з-під ліків, повна сигаретного попелу, лишилася окрай столу.

— Цей ваш Гонза все добряче зіпсував. Це правда.

На це мені нічого було відповісти. Я провела її до автобусної зупинки. Потім озирнулася до магазину. Перед входом було заметено, а поруч із дверима складено картонки, підготовлені для вивозу.

— Якщо тобі буде щось потрібно, Гано, подзвони мені. Навіть у неділю чи опівночі, зрозуміла?

Мені не хотілося додому, я шукала Гонзу, але в дядька його не було. Я зайшла ще до пивниці, але й там його не було. У порожній кімнаті сиділи в хмарі сигаретного диму лише Шваб і пан Сладек.

— Гано, ти вже чула найновіше повідомлення радянської агенції? — забубонів Шваб.

Із голосу було чути, що він уже добряче набрався. Я обернулася, щоб іти.

— Яблука з Чорнобиля, мовляв, абсолютно безпечні для здоров’я. Тільки недогризки слід закопувати в землю на п’ять метрів…

За кількома предметами одягу й розстеленою ковдрою у світлиці в дядька Венци я зрозуміла, що там тепер живе Гонза. Вони готували з дядьком на плиті в старій бабусиній кухні, а вранці обоє їхали на роботу, тож упродовж дня хата була порожня. Та все одно того літа місця у світлиці з видом на ріку для мене не було. Друкарську машинку я вже перевезла до Петра.

Я думала про всі жахливі події. Одна людина з іншої автівки померла. Друга одержала легкі ушкодження. Обидва були з Будєйовіце. Тому, який помер у лікарні, було п’ятдесят, розлучений, дітей немає. Більше я від Гонзи нічого не дізналася. Я намагалася на його незворушному обличчі знайти сліди жалю. Він не хотів зі мною говорити й прагнув якнайшвидше зникнути. Вони сиділи з Хозе в пивниці чи в них удома. Мотоцикл стояв у дядька під сараєм, бо права в Гонзи відібрали. Про те, що сталося тієї ночі на хлумецькому роздоріжжі, я досі нічого майже не знала. Анна зникла, удома мені сказали, що вона все літо буде на канікулах у тітки в Страконіце. Хозе мене уникав.

Петр забирав мене до себе в село, для мене це були втеча й порятунок. Він умовляв мене залишитися з ним у хаті. Мені там подобалося. В одній світлиці, де не прибирали, була стара різьблена колиска. А вежа електростанції через поле, яка виднілася з вікна його спальні, була вже вищою за десятиповерховий будинок. Я читала Петрові в ліжку статтю з газети про те, що охолоджувальних веж буде чотири й кожна буде вдвічі вищою від Чорної вежі[20] в Будєйовіце. Петр казав, що в нас за парканом будують новий Чорнобиль. Коли ми розкладали один примірник «Червоного права», його аркуші цілком прикривали велике ліжко. Нас із Петром мучили напади відчайдушного сміху, бо тому, що було написано на аркушах, не можна було повірити навіть за всього бажання. Я читала вголос розмову з головною санітарною лікаркою ЧССР про підвищену радіоактивність. Із її неконкретних відповідей ніхто б нічого не дізнався. Єдина порада для самозахисту звучала так: добре мити руки, перед вживанням мити овочі й фрукти. Інформація з атомної аварії в Чорнобилі поступово перетворювалася на злісні випади проти західних країн, які начебто використовували катастрофу для нападу на соціалістичні країни. Я читала Петрові заголовки, і мені було дивно. «Хто розганяє істерику — від нашого журналіста в Бонні». «Дискримінаційна обережність дванадцяти країн ЄЕС[21] щодо соціалістичних країн». «Захід поширює чутки й нісенітниці». «Дзеркало буржуазної пропаганди». «Кампанія, варта осуду». Газета, яку передплачував тато, «Вільне слово», була не набагато кращою. На першій сторінці великими літерами написано: «Нечесні потуги Заходу». Заголовок однієї з передовиць із «Червоного права» про Чорнобиль Петр вирізав із газети й пришпилив кнопкою до стіни: «Немає причин для занепокоєння».

У цій столітній сільській хаті, приреченій на знищення, я почувалася щасливою, водночас мені