Риб’яча кров - Іржі Гаїчек
Більше він сказати не встиг, бо до нього підскочив Гонза й ударив його кулаком в обличчя. Конопка захитався й отримав іще один удар, Гонза, стиснувши кулаки, притискав здивованого Конопку до стіни. Я підвелася й зробила кілька кроків до Гонзи, але все відбувалося занадто швидко. Гонза, який був уполовину менший, аніж міцний Конопка, був, однак, стрункішим і гнучкішим, він ударив униз і вибив із руки Конопки кухоль, який розбився на дрібні черепки. Потім Гонза ухилився від Конопчиного широкого удару й натомість сам іще раз ударив його в ніс. Від цього Конопка вдарився головою об стіну, а Гонза все стояв біля нього й гамселив його в обличчя. Анна заверещала, хлопці із шумом позіскакували зі стільців й кинулися до них. Я бачила, як у Конопки йде носом кров, вона була в нього на губах, сочилася неголеною щетиною, він уже не спромігся на наступний удар і тільки отримував від Гонзи ще й ще. Хозе й Шваб були вже біля них. Вони схопили Гонзу за плечі й відтягнули назад, але Конопка вже сповз по стіні вниз, на брудних кахлях було повно крові. Хозе тримав Гонзу за горло, Шваб тримав його руки, і якийсь час вони боролися між собою. Я лише дивилася, усе промайнуло за кілька секунд. На нашому столі розлите вино всотувалося в скатертину.
Я стояла ніби обпечена, допоки до мене не підійшов Гонза з буряковим обличчям і розпатланим волоссям. Я трусилася, він узяв мене за плечі, і ми пройшли через увесь зал пивниці до виходу. Ми опинилися надворі, мене охолодив вечірній вітерець. Я тупотіла за Гонзою, який вів мене за руку через площу в сутінках.
Дивний початок літа. Мені прийшов конверт із педагогічного факультету й того ж дня — конверт для Гонзи з суду. Я дивилася на молочне скло подвійних дверей лікарської ординації. Нарешті вони відчинилися. Я залишилася в коридорі сама. Лікарка Брейхова стояла у дверях, білий халат був розстібнутий, на шиї фонендоскоп. Ніби велика екстравагантна прикраса. Вона посміхнулася до мене. Я спромоглася тільки на нервовий розпачливий усміх.
— Щось трапилося, Ганко?
Я покрутила головою. В ординації на стільці-кріслі лікарка добре вмостилася, поклала ноги на стіл, повний паперів і карток пацієнтів, і запалила цигарку. Я присіла на пожовклу оббивку лікарського ліжка.
— У тебе справді нічого не болить? Ти бліда.
Ми сиділи разом на другому поверсі комунального будинку на площі. Саме над магазином, де за прилавком стояла мама Оліни. Я хаотично розповіла лікарці про іспити й про те, що мене прийняли на педагогічний без вступних випробувань. І про те, що допоки я вивчуся на вчительку, початкову школу на березі ріки вже давно знесуть. Я зможу там хіба що веслувати на човні. Так само, як і над нашою хатою. Лікарка видихала дим у відчинене вікно, але ані блакитнуватий дим, ані подуви свіжого вітру не могли перебити лікарський запах у цій сільській ординації.
— У мене є одна новина, — почала лікарка Брейхова. — Від сьогодні я вже кажу про це пацієнтам. Ординацію скасовують, із нового року ви будете їздити до мене в Глубоку.
— Ви серйозно?
— Я ж це не вигадала, Ганко. У них на все свої розрахунки, — вона показала пальцем нагору. — Коли підніметься вода, у селі стане на третину менше людей.
— Пані лікарко, ви оглядали старого Конопку? Десь тижнів зо два тому? — нарешті вилетіло з мене те, через що я й прийшла.
— Так, через це викликали швидку. Він був добряче побитий.
— А ви знаєте, що сталося, чи ні?
— Дещо до мене дійшло.
— Конопка викликав і поліцію. І того ж вечора вони прийшли до нашого Гонзи.
— До мене вони також приходили.
— Це справді було важке ушкодження здоров’я?
— Я сказала їм правду про те, що в нього було. Два вибиті зуби, поламаний ніс, синці на обличчі, кров у лівому оці.
— Під час суду йому це додадуть до покарання…
— Не плач, Гано. Ти цим нічого не виправиш. Давай краще поговоримо про Анну.
Я здивовано на неї поглянула.
— Так, я все знаю, не дивись так. Але я б не хотіла, щоб про це знало все село.
На столі серед паперів стояла корзинка, повна яєць. Поруч дві банки варення. Смородинового чи малинового. Лікарка видихала дим, а попіл струшувала до брунатної склянки з-під ліків.
— Із чоловіками іноді так складно, ми всі це знаємо, — сказала вона, — той, із яким я тепер зв’язалася, іноді такий нестерпний, що я би радо підмішала йому смертельну дозу чогось із того, що маю в сумці. І я знаю, як це робиться.
Вона поглянула на мене й загасила недопалок. Спустила ноги в білих лікарських штанях зі столу, відштовхнулася ними й на кріслі з коліщатками під’їхала просто до мене.
