Риб’яча кров - Іржі Гаїчек

— Я з ним не воджуся, ми зустрічаємося.

— А що Зденєк? Ви ж дружили!

Я дивилася на тата, на його суворі очі й серйозне обличчя, і мені треба було стримуватися, аби не розсміятися. Він щодня їздив на фабрику на свої зміни і в неділю ходив до костелу, увесь вільний час проводив на грядках, полов картоплю й буряки, плів сітки, підстригав дерева, копирсався в садку. Він просто нічого не знав про мене.

— Цей Гразділ, хто він такий? Він же зустрічався з Оліною.

— Але вже ні.

— Що це за тип, я питаю?

Мені вже було не смішно, я починала сердитися.

— Але ти ж не знаєш його.

— Усе, що мамі доводиться слухати в магазині, я не повинен знати.

— Мамо, а що кажуть у магазині?

Вона мовчала, тільки злякано дивилася на тата.

— Я нічого поганого не зробила. Хай у селі кожен думає сам за себе.

Тато стояв на кухні й знову дивився на мене, як на найбільшого злочинця у світі. Мама сиділа навпроти і, як завжди, лише зрідка докидала якесь слівце, щоб зняти напругу.

— Ти соромиш нас на все село, — процідив тато, — іще й нахабно насміхаєшся з цього.

— Я соромлю? А що ти робив у молодості?

Для батьків цього вже було забагато, це було видно з їхніх облич, я переводила очі з мами до тата, від нервування мене трусило. Але зупинитися було вже неможливо, я довго стримувалася, а зараз тато дав мені привід.

— Ти зробив мамі дитину, а потім її покинув, — я знагла підвищувала голос, — і тобі вже було аж ніяк не вісімнадцять. Тож не треба мені тут проповідей про типів!

— Що ти, чорт забирай, говориш?..

— Ти вважаєш, я все ще маленька дівчинка, вірю в казочки, сімейні легенди, ніби ти тоді повернувся, аби на півночі доглядати хворих батьків? Брехня! Ти втік від мами, як тільки вона завагітніла. І коли твій тато про це дізнався, він хутко відіслав тебе назад…

Прилетіли два ляпаси, я навіть відскочила. Це сталося миттєво, тато вмів. Мама повисла в нього на плечі.

— Звісно, удар мене. Ти ніколи ні про що зі мною не говорив, усе вирішуєш ось так.

— Поки ми з мамою тебе годуємо, то…

Він не завершив. Я потрошку приходила до тями від переляку.

— Тату, що ти постійно перекручуєш? Ти взагалі знаєш, що відбувається? — я намагалася говорити спокійно, ніби нічого не сталося. — Ти знаєш, що в Австрії вже два тижні не випасають корів? Що роздають таблетки йоду від радіації?

— Що ти верзеш?

— Ти лізеш до того, з ким я зустрічаюся. А тим часом за сім кілометрів від нас будують такий самий реактор, як у Чорнобилі.

Я лишила їх обох у кухні, а сама пішла в кімнату, у моїй голові гуло, ніби у вулику в дядьковому садку. Раптом та наша кімнатка, в якій ми з Гонзою виростали, стала маленькою. Я ходила від дверей до вікна, як левиця в клітці. Гонзове застелене ліжко, він тепер переважно ввесь тиждень спав по якихось будівництвах, мої підручники, складені на друкарській машинці. Раптово відчула себе дуже самотньою. Хотіла, щоб у вікно постукала Анна. Або щоб за мною приїхав Петр.

Якось ближче до вечора у дверях з’явився дядько. Зазвичай, у цей час він у пивниці, відразу ж подумала я. Він залишався стояти на порозі кухні й нічого не говорив. Якийсь час було зовсім тихо. «Бабуся», — здогадалася я. Мама встала зі стільця, а дядько лише хитнув головою в коридор.

— Ходи, Божко.

Мама натягла светрик, ми вийшли з дому разом і пішли за дядьком, якого першим наздогнав тато. Ми йшли один за одним, ніби якийсь похід, потім тато зупинився й почекав, поки ми з мамою його наздогнали. Він сказав, аби я пішла до поштарки й попросила її відчинити пошту. Тож я повернулася й на площі постукала у двері до Коцінів. Пані Коцінова пішла зі мною, у телефонному довіднику допомогла мені знайти номер лікаря й поховальної служби. Я чекала їх перед поштою. Спочатку приїхала швидка. Я витирала сльози, аби лікарка Брейхова не побачила мене зарюмсану, але з віконечка визирнув старий лікар у білому халаті, який у цей час був на зміні. Я показала їм дорогу. На поховальну автівку я чекала хвилин двадцять. У ній сидів лише один чоловік, він відхилився від керма й відчинив мені праві дверцята, тож я підсіла до нього.