Риб’яча кров - Іржі Гаїчек

— Я не знаю, чим ти його привабила, — почала вона повільно, іронічна ласкавість уже зникла з її голосу, — чи крутила ти перед ним своєю дупою, чи щось інше. Але Петр мій і завжди буде моїм, запам’ятай це.

— Оліно, я…

— Я нічого не хочу чути, — перебила вона мене й продовжила далі тихо, ніби підготовану завчасно, промову. — Петр любить мене, ту ванну в хаті він переробляв для мене, ти, хвойдо. І якщо ти там оселишся, то принесеш усім тільки смуток. А Петр до мене все одно повернеться, зваж на це.

Я не знаю, як опинилася перед магазином. Площа шуміла вітром у кронах горобини. Я йшла з порожньою торбою, ніде нікого. Я спускалася до річки й раптом почула за спиною своє ім’я. Я обернулася, біля дерева стояла Анна. Я дивилася на неї, і звідки вона взялася, а потім почала плакати. Вона мене обійняла, і ми стояли кілька хвилин під стовбурами лип.

— А що тепер робити мені, не підкажеш? — забубоніла Анна. — Я люблю вас обох…

Починався травень, і все було таке нове, хоча я весь час сиділа в садку за дядьковою хатою й готувалася до іспитів. До моєї самотності й до відчайдушної зосередженості крізь щілини постійно проникав світ довкола: обідні дзвінки до Петра з телефону на пошті, річка з гусками й качками, дзижчання бджіл із вуликів дядька й Зденєка, відвідини Анни вечорами. їй на економічному теж треба було складати випускні. Ми сідали біля річки й говорили про новини. Це вона першою прийшла з тим, про що вже говорили в пивниці. Майже тиждень я ніде не була, із Петром я востаннє говорила два дні тому. Навіть новини по телебаченню я останнім часом не дивилася. Тепер я дивилася на Анну, зарослий берег річки бринів і дзижчав від комах, я скочила на ноги й дивилася на все це довкола.

— Це означає, що воно може бути тут скрізь? У траві, у воді?..

— Так, вітер тепер дме зі сходу, — сказала вона й теж підвелася, ніби лише зараз усвідомивши, що це означає.

Роззиралася довкола й раптом навіть виглядало якось комічно, хоча й страшно, те, як наївно вона шукала поглядом щось невидиме. Вона пішла за мною до хати. Дядько сидів у кухні, шмат хліба нарізав на менші шматки, на які намащував печінковий паштет із консерви. Бабуся сиділа на стільці біля плити, у своєму власному світі без звуків і з розфокусованим зображенням. Її очі, які вже особливо й не цікавилися довколишнім світом, затято дивилися кудись на шафку й на полотно, вишите блакиттю, що висіло на стіні над буфетом.

— Дядьку, що сталося в Росії?

Він поглянув на нас, що стояли на порозі кухні, настромив шматок хліба, намащений паштетом, на кінчик ножа й поклав це все собі до рота.

— Там, здається, вибухнула атомна електростанція?

— Ну, так кажуть, — відповів дядько, виловив у банці маринований огірок, жував далі й дивився за вікно на садок і бджіл.

Ще якийсь час ми стояли й видивлялися на нього, перш ніж зрозуміли, що більше ми з нього нічого не вичавимо.

Удома я взяла з купки, що рівно лежала під телевізором, учорашню газету й забрала її з собою в кімнату. Тато єдиний у селі виписував «Вільне слово»[16]. Про якусь атомну аварію там не було жодного слова.

Петр прийшов за мною аж під ворота. Я покликала Царя, який утомлено гавкав, швидше тільки з обов’язку.

— Я спочатку стукав до вас у вікно.

— Я вчуся тут, у дядька, тут краще, аніж удома, — сказала я й обійняла його, тримаючись руками за його могутні плечі.

«Я від тебе не відступлюся», — казала я про себе постійно. Я зачинила двері, полишивши відкриті підручники всередині. По дорозі на площу ми зустріли кількох людей, уперше тримаючись за руки тут, у селі, костельна вежа звисока дивилася на нас своїм твердим, пожовклим оком. В автівці ми особливо не говорили, мені здалося, що Петр трохи пригальмував на пагорбі над селом, де в ліс відходила дорога до покинутого шлагбаума. Але обидва ми вже знали, що ми вже за ним і що маємо йти далі, якнайдалі, куди тільки можна. Новою широкою дорогою ми проїжджали повз будівництво електростанції.

Я вперше була сама з Петром у його хаті під номером одинадцять. Вона захопила мене особливим запахом, кольором світла, яке сочилося крізь маленькі квадратики скла, уміщені в дерев’яні віконні рами. Він вів мене коридором по розхитаних дошках. Вони трохи скрипіли від наших кроків. Відразу біля дверей на гачку висів старий мисливський бінокль.

— Дід був мисливцем. У нього було й дві рушниці. Їх забрав тато.

— Яким він був? Я жодного свого дідуся не пам’ятаю.

— Дід? Трошки шалапут, —