Риб’яча кров - Іржі Гаїчек

— Він не прийде, — покрутила вона головою.

Зала заповнилася, ми налили в склянки вино. Усе ще тільки втрьох. На сцені вже була група, коли перед мікрофоном з’явилося троє панів у костюмах і з краватками. Делегація з району, як зазначив хтось за сусіднім столиком. Один із них, малий, збитий, у білій сорочці і з рідким волоссям, почав говорити щось про те, що будівництво атомної електростанції — це честь для всього Південночеського краю, що обрання цього місця — перевага для місцевих мешканців, для яких електроенергія буде найдешевшою в країні, будівництво принесе розвиток та інвестиції, гроші, нові квартири… Я озирнулася й крізь відчинені двері побачила натовп хлопців, які покинули свої місця в залі, тислися біля бару, а хазяїн розливав їм горілку. Серед них був і Петр. У світло-синій сорочці, розстібнутій біля горла, він стояв боком, перекинувши чорний піджак через руку, із кимось говорив і махав руками. Я роззирнулася, чи не побачу Оліну, але ніде поруч її не було. Дивне відчуття радості підступило мені до самого горла, я засоромилася й поглянула на наш стіл. Анна з Міладою слухали доповідачів, тож здивування відсутністю Оліни я могла вдавати хіба що сама для себе.

Коли Петр з’явився біля нашого столу, оркестр уже грав, зала слухала, але з бару лунав шум. Він приніс пляшку газованої води. Перед будинком стояла його автівка, він обіцяв кільком людям із сусіднього села, що довезе їх.

— Оліна переказує вітання, — сказав Петр.

«Мораванка» відіграла першу частину народних пісень. Після цього вийшли діти в національних костюмах. У перерві ми з Анною пішли в туалет, із місцевої пивниці звучали дещо грубіші пісні. Я чекала Анну в коридорі й дивилася на співаків. На чоловіків, які стали колом і обіймалися за плечі. Вони співали трохи перероблену народну пісню «Шлях до Протівіна». Слово «голиші» у тексті вони замінили на «товариші». Рима була такою ж. Спітнілі обличчя, приспущені краватки. «Другі, як і перші, куркулі, товариші, будуть спати у землі», — верещали вони задоволено, вимахуючи склянками в руках.

До нашого столу в кутку біля сцени ці співи вже майже не долинали, а незабаром їх і зовсім заглушила «Мораванка», яка цього разу вже заграла до танцю. Петр на стільці довго не затримався, тільки піджак від костюма лишився на спинці, він крутився навколо інших столів й увесь час комусь щось розповідав. На паркеті все одно танцювало зовсім небагато людей.

— Петр мені щойно сказав, — нахилилася мені до вуха Мілада, — що це останні танці, а потім будинок культури знесуть.

— А разом із ним і все це село, — кричала їй у вухо вже я, — і сусіднє теж, і ще три. В одному з них живе Петр.

Вона кивнула, що вже знає. Вона ввесь час була трохи переляканою.

— Для місцевих вхід безкоштовний, — продовжувала я, — родичі Петра відмовилися, тож увесь стіл наш.

— Ти тут когось знаєш? — роззирнулася Мілада по залі.

— Ні, але Петр усіх знає. Він обходив села з петицією проти знесення будинків…

Ми сиділи близько до репродуктора й погано чули одна одну. Я помітила, що майже ввесь час говорю про Петра, і ще помітила погляди Анни. Коли музика перестала на якийсь час грати, Петр підвів до столу пана Тушла. Він видався мені втомленішим, аніж раніше, але в очах його читався бойовий дух. Він витягнув із нагрудної кишені складений аркуш паперу. Він був списаний його охайним почерком хронікера. Концепція листа до міністерства палива й енергетики. Я пообіцяла, що вдома наберу його на машинці й відправлю назад із Петром. Старий пан нахилився до мене, щоб я його почула. На наш попередній лист із президентської канцелярії не прийшло жодної відповіді. П’ять малих південночеських сіл не вартували навіть ввічливої відповіді голови держави чи його чиновників. Пан Тушл говорив це дуже здивовано. Я розповіла йому про справи в нас у селі, про мою сварку з татом і про те, що зрештою він таки відніс у нацкомітет петицію. У нього загорілися очі, і він поплескав мене по спині.

— Ми вже чотири роки сидимо за однією партою, — почула я, як Мілада кричала на вухо Петрові.

В Анни з’явився її відсутній вираз обличчя, а коли знову почали грати, Петр покликав мене танцювати. Під час вальсу він вів мене по краю зали, кілька старших пар кружляло в центрі, в обличчях, які ми зустрічали навколо, відчувалися стурбованість і смуток, утома й безнадія. Під час польки, яка тривала довго, у мене наприкінці трохи запаморочилася голова, але Петр впевнено тримав мене й дотримувався ритму. Я відчула, що, мабуть, найщасливіші очі зі всіх людей на паркеті — у мене. Я сіла до столу, задихана, і пила вино, світло-синя сорочка Петра кудись зникла. Я думала про всі ці речі трохи здивовано, трохи перелякано, але помітила, що при цьому посміхаюся.

Ближче до півночі людей поменшало, але біля бару все ще була тиснява. Петр біля дверей говорив із повнуватою пані під шістдесят. Кримпленовий костюм старого фасону, завите сиве волосся, почервоніле обличчя й набряклі очі.

— Це свинство нам приготували для того, щоб ми забули… — почула я її останні слова.

Ми стояли перед будинком культури, низькою квадратною будівлею зі скляними дверима й алюмінієвими рамами на вікнах. Вона стоїть у селі років із сім, казав Петр, місцеві побудували її самотужки, коли про