Риб’яча кров - Іржі Гаїчек

— А ти? Ти там був?

— Ми з татом працювали в садку. Прийшли додому, а на столі повно крові…

Я ще дужче притислася до Зденєка, бо стало дуже холодно. Мені спало на думку зайти до дядька на чай.

— Мама дізналася, що вас теж мають затопити?

— Ні, ми їй про це взагалі не говорили. Тато не захотів.

Зденєк спустився аж до води й вмочив у неї руки, мене від того пробрало холодом. Рука в нього була як лід, коли він мене торкнувся.

— Я посварилася з татом.

— Чому?

— Через петицію.

— Це все одно намарне. Ти гадаєш чинуш цікавить, що думають прості люди?

— Чому ти так кажеш?

— Бо я так вважаю.

— Тож ви гадаєте, що краще нічого не робити? Ти сидітимеш біля річки й чекатимеш, коли тобі знесуть хату?

Цар привітав нас гавкотом і біганиною за сіткою, як навіжений. Я його трохи відпустила, і ми бігали у дворі, капці з мене спадали, і незабаром шкарпетки стали мокрі. Я вже промерзла. У дверях веранди з’явився дядько.

— У тебе є ром, Венцо? — закричав Зденєк.

У кухні ми пили чай із торішнім медом. Залишилося ще кілька банок, увесь інший вони зі Зденєком продали. Дядько поліз у шафку за ромом.

— Корабельна пляшка в цій хаті буде доти, доки вона стоятиме, — пожартував він.

Ніхто не засміявся. Може, він не це хотів сказати. Пляшка рому з Їндржихув-Градеца пішла по колу, я собі теж трохи налила в чашку. Щоб зігрітися і щоб був запах. Зденєк з дядьком говорили про риб, про мед і про кроликів. А для мене це було так само, ніби вони мовчали. Я дивилася на Зденєка й на дядька. Жодного слова про те, що хату Конопків було теж записано на знесення, хоча вона й понад висотою 370,5. Жодного слова про те, що ця хата наступної весни вже тут не стоятиме. Разом із сараєм, садом і вуликами. Дядько начебто думав, що коли він про це не говоритиме, то загроза зникне чи взагалі не існуватиме. Раптом я відчула, що не можу дивитися ні на одного, ані на іншого. Я встала, недопивши чай, і сказала, що йду додому. Вони мене не тримали. Мені було шкода. Наче до мене їм не було жодної справи.

Цар у дворі трохи погавкав, лише він хотів мене зупинити. На доріжці біля річки я зупинилася. Поглянула на годинник. «Я дам йому п’ять хвилин», — сказала я собі. Вони йшли страшенно повільно, секунди, хвилини, вода текла ще повільніше. Зденєк не з’явився у дверях. Під моїми підошвами скрипів пісок, я стояла спиною до хати, дивилася тільки на річку.

На скляних дверях при вході було наліплено плакати, які запрошували на концерт відомого оркестру «Мораванка». У залі будинку культури на столах лежали сніжно-білі скатертини, мені це трохи нагадало білу накидку з вишиваними краями в нас у селі в костелі, на жертовному столику перед вівтарем. Я не знаю, чому мені згадалася атмосфера костелу, але ті, хто приходив і сідав навколо столів, здавалися мені схожими на тих, хто збирається на похованнях. Ми з Анною й Міладою сіли за кутовий стіл. Офіціант приніс пляшку вина.

— Тобі подобається оркестр? — запитала Анна в Мілади.

— Та ні, але мені хотілося побачити, як виглядають справжні сільські танці, — пояснила Мілада.

— Ну, це буде не зовсім типова сільська забава, — посміхнулася я.

Мені не хотілося відразу все пояснювати Міладі, але вона була досить уважною й уже виробила для себе якесь уявлення. Незабаром вона постукала мене по плечу.

— Ці люди якісь занадто похмурі…

Вона витягнула мене з задуми. Я намагалася приховати нервування.

— Тут настрій, як на похороні, — зашепотіла вона мені у вухо.

«Бо це і є похорон», — подумала я, але вголос заспокоїла Міладу, що веселощі от-от почнуться.

Вона дивилася на вхід у залу. Я спіймала себе на думці, що хочу, аби мама не пустила Оліну на ці танці.

— Спочатку буде концерт, — почала Анна, — потім виступить якийсь фольклорний ансамбль із Будєйовіце, а потім уже гратимуть танці.

Я знову замислилася. Про те, що мені хотілося б, аби на танцях Петр був без Оліни, яка має готуватися до випускних іспитів.

— А танцюристи будуть? — засміялася Мілада.

— Має прийти Петр з Оліною, — сказала я й повернулася до Анни. — А що Хозе?