Українська література » Сучасна проза » Риб’яча кров - Іржі Гаїчек

Риб’яча кров - Іржі Гаїчек

Читаємо онлайн Риб’яча кров - Іржі Гаїчек
було стріх і віконних рам, а паркани навколо садків знесено. Дерева викорчувані, стовпи громадського освітлення лежали вздовж дороги, що вела через колишню площу. Я зупинилася біля цвинтаря й дивилася на порожній простір перед собою, туди, де ще минулого року було село. Мені довелося спертися на Петрове плече. Він обійняв мене за плечі, я відчула, як у мене знагла ослабли коліна. На площадці стояли будівельні автівки, уже не було видно меж села, дорога місцями була розбита, шматки асфальту повитягувано. Ми мовчали й довгий час дивилися на це ніщо, на землю, розвалену бульдозерами, на стіни п’яти хат, що залишилися.

— Я була тут із батьками. Декілька років тому.

— На поминальні дні?

— У ці дні ми їздимо на північ. Я бачуся там раз на рік із обома своїми тітками. Сюди тато здебільшого ходить сам.

— Ще минулого року ми тут із місцевими зустрічалися в пивниці, планували наступні кроки проти електростанції. А тепер я навіть не знаю, де була ця пивниця…

— Я не можу собі уявити, що це й на нас чекає.

— У вас знесуть лише третину села, — сказав Петр, — а от наше зникне зовсім.

Ми шепотіли, навіть не розуміючи чому. Я підійшла до костелу й присіла на бетонний круг неподалік від входу. Петр стояв біля мене й злегка вдаряв по бетону носаком черевика.

— Цей страшний круг тут жахає вже кілька років. Спочатку всі думали, що це свердловина через підземні води. Тут завжди було мало води, колгоспники мали привозити її до стаєнь у цистернах. Ніхто нічого не підозрював.

— Це було через станцію?

— Так, це геологічна свердловина. Ми зрештою зрозуміли, що геологічне дослідження давно було підготоване, а люди все ще весело тут жили й навіть не підозрювали, що тут готується.

Ми зайшли на кладовище.

— Тут ховають із усіх довколишніх сіл, — сказав Петр.

Він повів мене до могил дідуся й бабусі. Я дивилася на два маленькі портрети в овальних рамках на пам’ятнику. Бабуся, яка обшивала вручну вечорами простирадла й смугасті підковдри. Дідусь Петра помер на два роки раніше.

— Дідусь був чудовий, — сказав Петр, — він час від часу брав мене до перукаря. Ми сідали в нас на перехресті в автобус, а тут на площі виходили, якийсь пан Вольф тримав тут кабінет. Мене він стриг машинкою під їжачка, а дідуся голив. Потім ми ходили в пивницю, мені діставався жовтий лимонад, а діду — пиво й п’ятдесят грамів. Ще ми заходили сюди на цвинтар. А потім денним автобусом поверталися додому.

Ми обійшли цвинтар уздовж стіни, я згадала місце, де були поховані родичі тата. Сім’я Томашкових. Із минулого року там лишився засохлий віночок. Але могила була в порядку. На іншому кінці, майже біля воріт, Петр показав на дві могили поруч. На одній із них золотим було вибито ім’я: АЛЖБЄТА БЕРТАКОВА, 1914—1982.

— Ось тут поруч у дядька Бертака лежать батьки й брати, — показав Петр на могилу зі свіжими квітами в склянці.

— Звідки ти знаєш?

— Він останнім часом ні про що більше не говорить. Коли приходить до мене, то з радістю говорить про сім’ю, яка вже майже вся лежить тут на цвинтарі. Тож я знаю більше, аніж хотів би. Скільки було худоби в батьків, і що його старший брат воював на фронті за часів Першої світової війни.

Коли ми вже йшли, довкола літали стрижі. Я зауважила, як швидко збігає час, коли ми разом, в очах у мене все ще стояв образ села, зруйнованого ковшами бульдозерів. Але від Петра я відчувала силу. Із ним я нічого не боялася.


Вранці у дверях нашої кімнати з’явився Гонза. Я ще лежала в ліжку, було трохи холодно, і мені не хотілося висовувати з-під ковдри навіть руку. Наприкінці вересня вже розвиднювалося пізніше. Він відчинив шафу й вийняв чорний костюм на вішалці. Він одягав його на випускні іспити й на похорон бабусі. Із шафки під вікном вийняв білу сорочку. Вона була доволі пом’ятою.

— Зажди, я тобі її випрасую, — сказала я, — так не можна вдягати.

— Усе в порядку.

Я вискочила з ліжка й вирвала йому сорочку з рук. У піжамі побігла через холодний коридор до кухні, вставила шнурок від праски до розетки й кинула на стіл стару ковдру, на якій ми з мамою прасували. У хаті було тихо, мама вже давно поїхала велосипедом на ранню зміну, тато їздив на роботу першим ранковим автобусом. Я чекала, поки розігріється праска, і дивилася через вікно на річку. На яблунях дозрівали яблука, на нас чекає сезон струдлів і соків. Я відчувала, що Гонза стоїть за мною у дверях кухні. Я прасувала комір, манжети й рукави, він присів на табурет біля плитки.

— Ти навмисно приходиш додому саме тоді, коли батьки йдуть на роботу?

Він на мене навіть

Відгуки про книгу Риб’яча кров - Іржі Гаїчек (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: