Риб’яча кров - Іржі Гаїчек
— Зденєку, ти не бачив Венцу?
Зденєк зупинився, його трохи налякані й смутні очі перебігали з мене на тата.
— Бачив, він пішов перегортати сіно на луках під лісом.
— Перегортати сіно?!
— Сказав, що до вечора воно ще висохне, а вже завтра дощитиме…
Тато покрутив головою й повернувся до автівки. Мама нерухомо сиділа позаду, а я ще якусь хвилю походжала перед капотом. Зденєк за нами спостерігав.
— Щось відбувається?
— Він мав поїхати з нами до Будєйовіце, — відповіла я.
Я знала, що Зденєкові це відомо, що дядько Венца це знав, та й всі у селі знали: сьогодні о першій ми їдемо до Будєйовіце. Всю дорогу в автівці панувала тиша. Коли вдалині перед нами забіліла панельна стіна нового мікрорайону, сумна атмосфера в автівці змінилася на пригнічену. Я звернула з головної і якийсь час кружляла між панельками району Май. Нарешті запаркувалася, і вулицю ми знайшли вже пішки.
— Ось тут вітальня, а там ванна, — показував пан із місцевого підприємства, що займалося квартирним господарством.
Його сорочка спітніла під пахвами, окуляри постійно сповзали з носа, і він поправляв їх звичним рухом правої руки.
Ми роздивлялися трикімнатну квартиру в новобудові. Спільний туалет із ванною пахли новизною. Тато вивчав каналізаційні труби на кухні, мама сором’язливо походжала в новеньких бежевих черевичках по лінолеуму. Запах штучності виповнював кімнату. Аж дихання сперло. Я вихилилася з напіввідчиненого вікна. Восьмий поверх, височенько. Внизу — розкопаний тротуар, через нього перекинуто дошку, купи глини, що встигли вже й бур’яном позаростати.
— Сімдесят квадратних метрів. Ось тут ключі від підвалу, комірчина номер сімнадцять, ми спустимося туди ліфтом. Оце так спека…
Ми з мамою стояли на балконі. Повівав приємний вітерець.
— Тут можна завести кошики з геранню, пані. І краєвид просто дивовижний, правда? Якщо трохи нахилитеся, то побачите замок Глубока. Он церква, а це Госін, там, де аеропорт.
Я позирала на тата з протилежного боку вікна, набурмосений і трохи зігнутий, він вивчав дерев’яні рами, якість кування й парапетів.
— Тут щілини, взимку буде тягнути, — забубонів він.
Мама майже нічого не говорила, ми з’їхали ліфтом униз. Дверцята підвальних комірчин були з необробленої деревини.
— У вас є навісний замок, про який я говорив по телефону? Добре було б відразу замкнути свою комірчину, щоб ніхто її не зайняв. Тут може бути непорозуміння, знаєте, стільки всіх ходить…
Тато вийняв із кишені абсолютно новий замок і три ключики на в’язанці.
— Якесь воно кепське, — пробурмотів, беручись за зачинені дверцята підвалу.
Дістав із кишені ще один замок.
— Перепрошую, а тій однокімнатній квартирі яка належить комірчина?
— Я не знав, що ви хочете одразу побачити й іншу квартиру. Вона на третьому поверсі.
Ми піднялися на два поверхи, той самий санвузол, вузенький коридорчик, кухня й кімната. Той самий запах лінолеуму. У мене аж серце стислося. Саме зараз, у солом’яному брилі під палючим сонцем, він перегортає сіно, Цар із висолопленим язиком лежить десь поблизу в лісовому затінку.
— Ніяк не можу уявити собі дядька в цій квартирці…
— Інші змогли, і він зможе, — відповів на це тато.
Я аж здригнулася, так холодно це прозвучало.
Ми стояли посеред панельного мікрорайону, спітнілі й мовчазні. Голови задерли догори, тато простягненою рукою показував на наш балкон. Мама хитала головою, невпевнено роззираючись.
— Люди вже тут живуть. Тротуари ще дороблять, а тут, мабуть, буде дитячий майданчик, — примовляв тато.
— Я дуже хочу пити, може, зайдемо кудись на лимо? — запропонувала я. — Якраз покажу вам, куди з одногрупниками ходимо після пар на каву.
— Ні, поп’ємо вже вдома, — вирішив тато.
Я трохи опустила вікно, щоб у розпечене авто повівав вітер. Їхали широкою асфальтованою трасою, нещодавно збудованою через електростанцію. Шлях проминав досить швидко.
— Усе за нього зроби! Не може навіть забрати документи на квартиру. Повна безпорадність. Де б він був без мене і без тебе, ну скажи? — звернувся тато через сидіння до мами.
Та змовчала. У дзеркалі заднього виду відзеркалювалися її сумне обличчя, спітніле чоло.
