Риб’яча кров - Іржі Гаїчек

— Він має ще зліквідувати вулики, забити кролів. Він нічого не робить. Чого він, на біса, чекає?

— Може, щось забере Зденєк, — припустила мама.

— Ото вже віслюк! — не вгавав тато.

За Новою Вессю перед нами розпростерся краєвид. Дві велетенські охолоджувальні вежі здавалися завершеними. Я чекала, коли ж тато вкаже ліворуч на ті свої колишні поля, як робив це завжди, скільки б ми не проїжджали тут автобусом. Цього разу він промовчав, тільки дивився поперед себе на новий асфальт і білу переривчасту смугу.

Анна й Хозе мали б чекати на мене ввечері в пивниці, проте Анна була сама. Я зраділа. Хозе працював комбайнером, а саме розпочалися жнива.

— Хозе тобі похвалився, що я йому сказала минулого разу?

Анна здивовано глипнула на мене.

— Він сидів тут у понеділок із хлопцями, а як побачив мене, то заходився патякати про Гонзу.

— І що? — злякалася вона.

— Розповідав, що такі, як наш Гонза, такі блондини-красунчики стають у тюрмі «дівчатками» для інших. Мовляв, таке йому переповідав Шваб.

Анна мовчала й дивилася в стіл.

— Я сказала йому, що він кретин.

— Чи не випити б нам сьогодні пива? — перевела Анна на інше. — Щось зовсім не смакує це кисле вино.

Маленький зал пивниці був порожній, камінні стіни чудово утримували прохолоду. Ми випили й витерли руками піну з губів.

— Оліна переїжджає наступного тижня. Вони вже все спакували, уся веранда в коробках, — сказала Анна. — Ми вже навіть попрощалися.

— Вона про мене не згадувала?

— Ні, — покрутила головою Анна.

— Я зайду до них. Коли ж іще, хіба ні? Я все одно хотіла колись це зробити.

Анна лише знизала плечима.

— Якщо вона й не говоритиме зі мною, просто побажаю їй щастя, та й усе…

Ми розмовляли про те, хто де отримав квартиру чи куди переїжджає. Нарахували сім міст і сіл, куди роз’їдуться люди з цього місця.

— Двоє людей із села вже працюють на станції, — сказала Анна.

— Я б нізащо туди не пішла. Навіть аби пухла з голоду.

— Я б теж. Але там добре платять, знаєш, скільки одержують прибиральниці?

До закладу ввійшла групка туристів. Вони сміялися, пили за те, як добре вони сплавилися через тутешню греблю. Двоє хлопців махали нам від столу, хотіли для нас щось замовити. В одного була хустинка на голові, світле волосся до плечей, а коли сміявся, на його обличчі показувалися ямочки. Ми зібралися й пішли до бару розрахуватися. Надворі вже сідало сонце, на площі було безлюдо.

— Той пірат був симпатичний, ні? — сказала Анна.

Я змовчала. Було зрозуміло, чому він їй сподобався.

Ми зупинилися біля костелу.

— Я, власне, хотіла сказати вам із Хозе щось важливе, Анно.

— Що?

— Я переїжджаю до Петра. Назовсім.

І раптом замислилася над сенсом свого речення. «Назовсім» звучало смішно. Анна посміхнулася й вдарила мене кулачком під ребра. Біля магазину ми попрощалися, і я відчайдушно вирушила до Оліни. Та щойно я втратила Анну з поля зору, як минувся й мій кураж.

Я постояла якийсь час під довгим парканом Оліниного садка, а пішла зрештою вниз, доріжкою до нас. «Уже завтра. Удома на мене чекає також важлива битва», — заспокоювала саму себе.

Коли зайшла на кухню, батьки сиділи за столом. Нечасто траплялося, щоб ввечері вони ось так просто були вдома. Я б не могла й зумисне обрати кращого часу. Підсіла до них. Дивилася більше на маму.

— Хотіла вам сказати, що в ту нову квартиру не поїду. Я житиму з Петром.

Батьки перезирнулися.

— Гм. Я все чекав, що ж ти вигадаєш нового, — виголосив тато.

Тиша тривала довго. Як і зазвичай. Скільки всього за ці роки на нашій кухні сталося. Скільки всього змінилося в цій тиші.

— Ти хоч іноді обмірковуєш те, що робиш, Гано?

— Уяви собі, тату, що так.

Мамин схвильований погляд знову остерігав від найгіршого. Татове насуплене