Риб’яча кров - Іржі Гаїчек

Я поверталася від автобуса й побачила в снігу перед хвірткою дядькової хати сліди. Вони вели від площі. Були маленькими, точнісінько мамині. Сліди татових великих шкарбанів від часу мого протесту не з’являлися тут жодного разу. Я й не чекала, що він прийде. Був упертим, і я знала, що це в мені — від нього. Мама сиділа з дядьком на кухні, на столі — коробка, прикрита білим рушником, у ній пісочне печиво й ванільні булочки.

— Я думала, ми пектимемо разом, як завжди, — сказала мама.

Я навіть не знала, що їй на це відповісти.

— Нам і тут добре, — вставив дядько. — Гана готує й навіть спекла різдвяний пиріг.

— Це тільки перша спроба, — промовила я, — чи вдасться мені.

— А як навчання, Гано?

— Добре, мамо. Закінчується зимовий семестр, у січні буде чотири іспити. Ще один — наступного тижня.

Ми сиділи до вечора, надворі знову пішов сніг. Я провела маму до хвіртки. Дядько чистив доріжку. Ртуть термометра на сараї сягнула позначки нижче від нуля.

Я стояла навколішки на дерев’яній підлозі й накладала до плитки у світлиці поліняк. Зайшов дядько з поліетиленовим пакетом у руках.

— Досить уже, Гано.

Я поглянула на нього. Плитка розігрівалася.

— Кажу тобі, йди додому.

— Не хочу.

— Я б не подумав, що дозволиш мамі піти самій.

— Дядьку, я не можу повернутися. Тато…

— Тато — шибеник, ми всі це знаємо, отож не будь такою, як він.

— Я нікуди не піду, уже краще поїду до Петра.

— Не верзи дурниць. Я не вартий того, аби твоя мама приходила сюди плакати.

— Мама плакала?

— Ти ще дивуєшся? Гонза у в’язниці, ти бунтуєшся, а наближається Різдво.

Він стояв переді мною з торбинкою в простягненій руці.

— Ось тут якесь борошно, ванільний цукор, родзинки й іще щось, від бабусі лишилося. Забери додому, що мені з цим робити?

Я поволі підвелася, піднесла долоні над плиткою й втупилася в стіну. Він поставив пакунок переді мною на підлогу.

— Біжи вже додому! — пробубонів і захряснув за собою двері.

Тож я прибрала ковдру, стягнула з дивана простирадло й запхала кілька своїх кофт і светрів назад до сумки. Перш ніж піти, я ще трохи постояла перед розкритою шафою, на дні якої лежали випрані футболки й літні штани Гонзи.

Тато нервово походжав кухнею, і ніхто не наважувався бодай про щось його запитати чи стати йому на заваді. Мама, одягнена в костюм, сиділа, тримаючи свою старезну світлу сумку на столі, й дивилася за вікно на річку. У мене на пальці брязкали ключі від автівки Петра, що стояла перед хатою з повним баком і опущеним склом. Був кінець травня, двадцять п’ять градусів у затінку.

— Де, чорт забирай, цей дурень? — прохопилося в тата.

Ми з мамою перезирнулися.

— Я піду по нього, — запропонувала я.

— Ні! — прозвучало владне.

Тато облишив ходити від вікна до дверей.

— Але… — обережний мамин голос укотре прагнув усіх примирити.

— Він прекрасно знає, о котрій має тут бути! Ми чекаємо на шановного пана ледве не півгодини.

Я зиркнула на годинник над умивальником. За п’ять хвилин буде пів на другу. Крізь відчинене вікно долинув аромат скошеної трави. Посвіжіла, із вимитим волоссям мама пахла парфумами, що після ранкової зміни мали перебити запах корівника, пахощі просочилися їй під шкіру і, здавалося, сягнули навіть коренів волосся. Рівно о пів на другу тато наказав вирушати. Я влаштувалася за кермом, тато — поруч мене, а мама з сумочкою на руках — позаду. Ми виїхали на крутий пагорб площі, і там я, замість їхати на Глубоку, повернула праворуч, до пивниці. Тато неспокійно завертівся на сидінні.

— Куди ти?

Не відповіла, бо він і сам це добре знав. На закруті біля пивниці я збавила швидкість, і всі задивилися праворуч на хату Конопків, на вулики й стріху дядькової хати. Я зупинилася край