Ковток повітря - Джордж Орвелл

скатертині. Чудово розумію, що людям треба десь жити, і повсюдно будуватимуть нові заводи. Щодо місцевого смаку — інтер’єру з фальшивими дубовими панелями, тарілок з олова, мідних каструль та інших речей у «сільському стилі» — мене нудить від усього цього. Раніше ми таким не переймалися. Мати не бачила сенсу у загромадженні приміщення антикварними предметами, які так припали до душі власникам теперішнього закладу, що називався «У Венді». Їй страшенно не подобалися столи на підпорах: «Нема куди ноги діти», — скаржилася вона. Кухлі з олова вона теж терпіти не могла — мовляв, на них тільки пил осідає. Можете казати що завгодно, але в наші дні ми мали те, чого так бракує сучасним кав’ярням з їхнім вишуканим інтер’єром та радіоприймачами. Я приїхав сюди у сподіванні відшукати це, але марно. Та в мені продовжувала жевріти надія, навіть у ці ранкові години, коли я ще не встиг вставити свій зубний протез, а шлунок уже посилав сигнали, натякаючи на те, що от-от перетравить сам себе, якщо я у нього щось не закину.

І тут я знову згадав про свій ставок. Побачивши, на що вони перетворили Нижній Бінфілд, я відчув те, що можна описати тільки як страх, що водойма могла просто зникнути. Можливо, я даремно тривожився. Я не міг знати напевно. Місто заполонила червона цегла, наш будинок перетворили на кав’ярню, набиту всіляким мотлохом, а Темзу споганили моторним мастилом і паперовими обгортками. Та, може, зайди ще не дісталися до ставка за маєтком Бінфілд і там досі повно велетенської риби. Можливо, про нього ніхто так і не довідався. Це було цілком імовірно. Там такі хащі із заростями ожини і завалами сухих гілок, а також густим дубовим підліском (буки так не обростають молоденькими деревцями), що більшості людей і на думку не спаде лізти туди. І взагалі, трапляються ж на світі дива.

Вирушив я пізно ввечері. Було вже, мабуть, пів на п’яту, коли я дістався шосе, що вело до Горішнього Бінфілда. Десь посередині пагорба будинки скінчилися, а за ними розкинувся густий буковий ліс. Опинившись перед роздоріжжям, я повернув праворуч, щоб зробити коло і під’їхати до маєтку Бінфілд з іншого боку. Зупинився, щоб краще роздивитися гай. Дерева ані трохи не змінилися. Залишивши авто на узбіччі біля крейдяного кар’єру, я вийшов і далі пішов пішки. Усе як раніше! Та сама тиша, ті самі купи листя, яке встеляє землю таким товстим шаром, що падаючи з року в рік, здається, ніколи не перегниває. Жодної живої душі, крім маленьких пташок на верхівках дерев, яких годі розгледіти. Неможливо повірити, що від гуркоту міста мене відділяє якихось три милі. Я почав пробиратися крізь хащі до маєтку. Було важко пригадати, яка саме стежина вела до моєї заповітної мрії. Аж от! Так, вона! Той самий крейдяний видолинок, де розбишаки з «Чорної руки» збиралися стріляти з рогаток і де ми вперше дізналися від Сіда Лавгроу, як на світ з’являються діти, — того дня я зловив свою першу рибину. Було це сорок років тому.

Ряди дерев порідшали, і я побачив перед собою дорогу, що вела до маєтку Бінфілд. Звісно, старий прогнилий паркан знесли, а на його місці виросла висока цегляна стіна зі шпичаками нагорі, типова для психлікарні. Я почав міркувати, як потрапити досередини, аж раптом мені спало на думку, що я можу розповісти вигадану історію про психічно хвору дружину, для якої шукаю підходяще місце. Тоді вони точно не зможуть мені відмовити і покажуть усі їхні володіння. Сподіваюся, у новому костюмі я справляв враження чоловіка, який може собі дозволити помістити дружину у приватну лікарню. Та біля самих воріт я почав сумніватися, що ставок розташований на території лікарні.

Землі маєтку Бінфілд простягалися акрів на п’ятдесят, а територія закладу не займала більше десяти. Навряд чи власники ризикнули б залишити тут озерце — втомилися б витягати потопельників. Хатинка, в якій жив старий Годжес, лишилася на місці. Кинувши оком крізь залізні прути новеньких блискучих воріт, я подумав, що нічого тут не впізнаю. Галявини, квітники, стежки, посилані жорствою, і кілька людей (певно, психи), що з відстороненим виглядом блукають ними. Я пішов праворуч. Старий ставок, той, в якому я збирався рибалити, мав бути за кілька сотень ярдів звідси, а кінця нової огорожі я дістався вже ярдів через сто. Отже, озеро — за межами території лікарні. Здавалося, що стовбури дерев стали тоншими. До мене долинули дитячі голоси. Чорт забирай, ось воно — озеро!

На мить я закляк на місці, не повіривши власним очам. Потім до мене, нарешті, дійшло, що сталося: всі дерева біля води вирубали. Озерце виглядало голим і зовсім не таким, як раніше, — тепер воно нагадувало ставок у Кенсінгтонських садах. На березі всюди бавилися діти, на воді плавало безліч човнів, кілька старших дітлахів ганяли наввипередки на швидкісних човнах, яким управляють за допомогою спеціального важеля. Ліворуч, де раніше серед очеретяних заростей гнив сарай для човнів, тепер стояли павільйон і ятка із солодощами, а над ними, на великій білій вивісці, було написано:

ЕЛІТНИЙ ЯХТ-КЛУБ

ГОРІШНЬОГО БІНФІЛДА

Я подивився праворуч — самі лише будинки, наче в якомусь передмісті. Ліс, що оточував озеро щільним джунглями, повністю знищили. Лишилося тільки кілька буків, що стриміли між будівлями. Та, маю визнати, будиночки були мальовничими — деякі з них витримані у стилі тюдорівської архітектури (як ті, що я побачив першого дня на Чемфордському пагорбі, тільки тут їх було значно більше). Як же я помилявся, сподіваючись, що тут і досі росте ліс! Тепер я збагнув, у чому річ: шматочок лісу площею не більш як півдюжини акрів поки що не зачепили, і так сталося, що до маєтку я пішов саме через цей його залишок. А Горішній Бінфілд, який у роки мого дитинства був тільки назвою місцини, перетворився на справжнє місто. Точніше, на окремий район Нижнього Бінфілда.

Я підійшов до берега. Діти бовталися у воді й страшенно верещали. Їх там була сила-силенна. Озеро виглядало мертвим: у ньому більше не було риби. Неподалік стояв чоловік, який наглядав за малечею: немолодий, з кількома пасмами сивого волосся, що прикривали лисину, в пенсне на добряче засмаглому обличчі. Було в його зовнішності щось дивакувате. Він був одягнений у шорти, сандалі й сорочку з розлогим коміром, та насамперед увагу привертав його погляд — крізь лінзи окулярів блищали неймовірно блакитні очі. Один із тих чоловіків, які назавжди лишаються юними. Зазвичай це палкі прихильники здорового харчування