Ковток повітря - Джордж Орвелл

прилавка коробку з люльками. До чого ж у неї неприємна вимова! А може, це я став надто прискіпливим? Та ні — вона ж була дівчиною з «вищої ліги» (всі дівчата з «Ліллівайтс» були з «вищої ліги»), ще й регулярно відвідувала засідання читацького клубу, яким керував вікарій. Присягаюся — вона раніше ніколи не розмовляла такою говіркою! Не припиняю дивуватися тому, що шлюб робить із жінками. Я поперебирав люльки, вдаючи, що підбираю щось путяще для себе. Зрештою сказав, що мене цікавлять ті, що з бурштиновим мундштуком.

— Бурштиновим? Врядлі у нас єсть такі, — вона обернулася до задньої кімнати і гукнула: «Джо-о-рдж!»

Отже, і чоловіка її теж звуть Джордж. Здалеку почувся голос, схожий на гарчання.

— Джо-о-рдж, куда ти засунув другу коробку?

Вийшов Джордж. Коренастий, голомозий чолов’яга невисокого зросту з густими рудими вусами у сорочці із закасаними рукавами. Його щелепи енергійно працювали — певно, продовжував щось пережовувати. Обидва взялися шукати другу коробку з люльками. Хвилин за п’ять таки знайшли її за банками із солодощами. Просто неймовірно, скільки всілякого мотлоху зберігається у цих тісних крамницях, де увесь товар коштує не більше п’ятдесяти фунтів.

Я дивився, як Елсі копирсається у коробці й буркоче щось собі під носа. Чи вам доводилося колись спостерігати за метушливими рухами вкупі із сопінням старих людей, які зайняті пошуками загубленої дрібнички? Та марно навіть пробувати описати мої почування в той момент — мною оволоділи якийсь холод і страшенна нудьга. Цей стан неможливо передати словами, таке треба відчути. Одне скажу: якщо ви колись, у дні вашої молодості, кохали дівчину, підіть і подивіться на неї зараз. Тоді, можливо, ви відчуєте щось схоже.

Та найбільше мої думки були поглинуті тим, яким усе виявилося в реальності — зовсім не таким, як я очікував. О, наші дні з Елсі! Ті липневі ночі під каштанами! Як же так сталося, що після них нічого не лишилося? Хто тоді міг подумати, що настане час, коли наші почуття згаснуть назавжди? Ми стояли один навпроти одного на відстані витягнутої руки і були абсолютними незнайомцями, наче бачилися вперше. Вона навіть не впізнала мене! Якби я раптом відрекомендувався, навряд чи вона б навіть згадала, хто я такий. А якби й згадала, то які б почуття це викликало в неї? А ніяких. Можливо, вона навіть не тримала на мене зла за те, що я так підло повівся з нею. Наче між нами ніколи нічого не було.

А з другого боку, хто міг подумати, що Елсі спіткає така доля? Вона справляла враження дівчини, на яку не чекає нічого доброго. Я знаю, що до мене у неї був щонайменше один чоловік, і не маю сумніву, що й після мене — до її чоловіка — були інші. Не здивуюся, якщо таких набереться з дюжину. Звісно, я з нею жахливо повівся. А скільки разів картав себе за це! Зрештою вона опиниться на панелі чи покінчить життя самогубством, думав я. Іноді я відчував себе останнім покидьком, а іноді доходив висновку (мушу визнати, цілком слушного), що на моєму місці міг би опинитися будь-хто. Бачите, таке вже життя — нудне і беззмістовне. Та чи багато жінок гине, опинившись на вулиці? Набагато більше їх виявляються замордованими хатніми справами. Насправді, з Елсі не сталося нічого ані поганого, ані хорошого. Просто вона стала такою, як інші, — старою жінкою, що допомагає своєму вусатому чоловікові у тісній вбогій крамничці. Певно, і дітей завели. «Місіс Джордж Куксон. Прожила достойне життя і пішла з нього з гідністю», і якщо пощастило, не лишила після себе боргів.

Коробку з люльками виклали на прилавок. Але серед них не знайшлося жодної з бурштиновим мундштуком.

— Не пригадую, щоб ми отримували люльки з бурштиновим мундштуком, сер. Ні, не бачу жодної. Можу запропонувати з ебонітовим.

— Але мені потрібна саме з бурштиновим, — наполягав я.

— Гляньте тіки, які хароші люльки, — намагалася переконати вона мене, витягнувши одну з них. — Ось, гляньте на цю. Всього півкрони.

Я протягнув руку, торкнувшись її пальців. Жодної реакції, жодного сигналу... Тіло нічого не пам’ятає. Ви, певно, гадаєте, що я купив ту люльку, просто на знак пам’яті про наші з Елсі дні. Нічого подібного. На біса мені та люлька, якщо я ними не користуюся. Мені просто потрібен був привід, щоб зайти до лавки. Покрутивши люльку в руках, я поклав її на прилавок.

— Ні, — сказав я. — Ця мені не підходить. Дайте, будь ласка, пачку «Гравця».

Щось же, зрештою, я мав купити. Джордж Другий (а може, Третій чи Четвертий) дістав з полиці пачку цигарок, продовжуючи щось дожовувати. Я бачив, як він дратується через те, що його відірвали від чаювання заради такої дрібниці. Але мені зовсім не хотілося даремно витрачати півкрони. Я пішов геть. З Елсі ми більше не бачилися.

Я повернувся до «Георга» саме вчасно — на вечерю. Була думка піти в кіно, якщо сьогодні є підходящі сеанси, та натомість пришвартувався в одному з великих галасливих пабів у новій частині міста. Там познайомився з двома хлопцями зі Стаффордширу (приїхали сюди демонструвати зразки якихось залізяк), і між нами зав’язалася розмова про стан справ у торгівлі, потім ми випили кілька кухлів пива «Гіннес» і зіграли в дартс. Під кінець їх так розвезло, що мені довелося відвезти тих хлопців до готелю на таксі. Я й сам був добряче напідпитку, тож наступного ранку голова просто тріщала.

V

Та я мав побачити ставок за маєтком Бінфілд.

На ранок я почувався зовсім кепсько. Маю зізнатися, що відтоді, як потрапив до Нижнього Бінфілда, не минало жодного дня, щоб я не пив. А все тому (і це я усвідомив тільки зараз), що там більше нема чого робити. Я не просихав три дні.

Так само, як і вчора вранці, я підійшов до вікна поспостерігати за клерками у котелках і дітлахами, що поспішали до школи. От вони, мої вороги, подумав я. Армія загарбників, що захопила місто, всіявши його руїни недопалками і паперовими пакетами. Чому, власне кажучи, це мене так хвилює? Ви, мабуть, думаєте, що я був страшенно розлючений через те, що мій Нижній Бінфілд перетворили на Дагенхем, бо я терпіти не можу, коли забудовують сільські простори, зводячи нові міста. Але ви помиляєтесь. Я не маю нічого проти розбудови міст, принаймні допоки вони не розповзаються, як пляма соусу на обідній