Ковток повітря - Джордж Орвелл

Вона пішла по Головній вулиці, потім звернула у провулок, де колись тримав крамницю дядько Ізекіль. Я пішов слідом. Сам не знаю чому — почасти через те, що мені було цікаво, що буде далі, а почасти для того, щоб перестрахуватися. Перша думка, яка промайнула в голові, — нарешті я зустрів когось, хто мене знає, а тоді почали закрадатися підозри — а що як ця жінка із Західного Блечлі? Якби правдивою виявилася друга версія, мені треба було бути вкрай обережним, бо якщо вона мене побачить, обов’язково доповість Гільді. Тож я пішов назирці за нею, залишаючись на безпечній відстані і вивчаючи її фігуру. Абсолютно нічого вражаючого — висока дебела жінка років сорока або й п’ятдесяти у зношеній чорній сукні. Без капелюха (таке враження, ніби вибігла з дому на хвилинку), і, судячи з ходи, підбори на черевиках геть стоптані. Можливо, повія. Я все ніяк не міг згадати, де і коли ми бачилися. Було щось в її рухах таке, що не давало мені спокою. Вона підійшла до крамниці з канцелярськими товарами і солодощами (це була одна з тих крамничок, що в неділю завжди відчинені). Її власниця стояла на порозі, розкладаючи поштові листівки. Жінка в чорній сукні підійшла до неї привітатися.

Я теж зупинився, витріщившись на першу-ліпшу вітрину — зробив вигляд, що уважно щось роздивляюся. В крамниці торгували зразками шпалер, сантехнічними деталями для ванної кімнати та іншими необхідними для ремонту речами. Жінки спілкувалися за п’ятнадцять ярдів від мене. До мене долітали уривки їхньої розмови — однієї з тих беззмістовних бесід, які жінки ведуть між собою, щоб згаяти час. «Ага, саме так... Кажу тобі... Саме це я йому й сказала... А на що ти розраховував? Хіба ж так можна? Але як об стіну горохом... Сором який!» — і все в такому ж дусі. Мені починав уриватися терпець. Вочевидь, ця жіночка, як і її подруга, була дружиною якогось дрібного крамаря. Я вже було вирішив, що навряд чи вона може бути кимось з моїх давніх знайомих з Нижнього Бінфілда. Аж раптом вона майже повністю розвернулася в мій бік, і я побачив її обличчя. Це ж треба! Не може бути! Це ж Елсі!

Ні, я не помилився. Це справді була вона. Елсі! Ця стара шкапа!

Я був настільки шокований — передовсім від того, що побачив Елсі, а по-друге, від того, на що вона перетворилася, — що в мене аж запаморочилося в голові. Мідні крани з порцеляновими рукомийниками так і попливли перед очима — я все ще бачив їх, але в той же час не розрізняв. Раптом мене пронизав страх, що й вона може мене впізнати. Та кинувши на мене погляд, вона навіть бровою не повела. Ще секунда — і вона пішла. Я продовжив іти слідом. Це було небезпечно, зрештою, вона могла помітити мене і почати розпитувати, хто я та звідки, але я мав поглянути на неї ще раз. Річ у тому, що вона чимось заворожила мене. Власне, я вже мав можливість достатньо добре її роздивитися, але зараз я подивився на неї зовсім іншими очима.

Виглядала вона кепсько, тож роздивлявся я її виключно з дослідницькою метою. Просто жах, що роки можуть зробити з жінкою. Це ж якихось двадцять чотири роки, а дівчина з порцеляновою шкірою, рожевими вустами і золотавим волоссям перетворилася на цю незграбну шкапу із згорбленою спиною, що ледь волочить ноги у стоптаних черевиках. Чесно кажучи, я відчув полегшення, що мені пощастило народитися чоловіком. Ми не так сильно здаємо. Так, я дещо огрядний. І у мене не найкраща фігура. Та вона принаймні проглядається. Елсі не можна було назвати такою вже товстою, вона просто зовсім утратила форму. Її стегна стали такими огидними, що на них було бридко дивитися; талія взагалі зникла — такий собі роздутий циліндр на ногах, наче мішок з м’ясом.

Я продовжував іти слідом за нею — від старого міста до темних провулків, в яких ніколи раніше не бував. Нарешті вона зайшла до крамниці (вочевидь, до своєї власної). Я зупинився біля вітрини. «Дж. Куксон: кондитерські вироби і тютюн». Отже, Елсі стала місіс Куксон. Це була тісна вбога лавка, схожа на попередню, біля якої вона розмовляла зі своєю знайомою, але ще менша і занедбаніша. Тут нічого не продавали, окрім тютюну і найдешевших цукерок. Вирішуючи, що б мені купити, аби мати привід затриматися трохи довше, я побачив у вітрині кілька люльок і зайшов досередини. Я добряче перенервував, бо якби вона мене впізнала, довелося б щось вигадувати і брехати.

Вона поралася у задній кімнаті, але щойно я постукав по прилавку, вийшла до мене. Наші погляди зустрілися. Ох! Жодної емоції. Вона мене не впізнала. Просто кинула погляд, в якому не було жодного зацікавлення і яким зазвичай зустрічають клієнтів у крамницях, особливо в дрібних.

Я зміг уперше роздивитися зблизька її обличчя. І хоча вже знав, як воно виглядає, був шокований не менше, ніж тієї миті, коли збагнув, хто переді мною. Коли вдивляєшся в молоде чи навіть дитяче обличчя, завжди можна уявити, яким воно буде в старості — це не складно (вся річ у формі лицьових кісток). Та коли мені було двадцять, а їй двадцять два, я й припустити не міг, що у сорок сім її лице стане таким. Складалося враження, що воно розтануло, як морозиво. Обвисло, ніби щось тягнуло його донизу. Пригадуєте, як виглядають немолоді жінки з обличчями, як у бульдога? Масивна нижня щелепа з товстим підборіддям, опущені кутики рота, тьмяний погляд і мішки під очима — справжнісінький тобі бульдог. І попри це, я б упізнав з мільйонів її обличчя. Її волосся не зовсім посивіло, але стало рідшим, і колір здавався якимось брудним. Вона мене не впізнавала. Для неї я був черговим клієнтом, незнайомцем, пересічним товстуном. Просто диво, що можуть зробити кілька зайвих дюймів на талії. Мені було цікаво: вона не впізнає мене через те, що я так сильно змінився, чи просто тому, що кого-кого, а мене вона зовсім не очікувала тут побачити, або ж (і це найімовірніше) вона просто забула про моє існування.

— Драсті, — промимрила вона.

— Мене цікавлять люльки, — ледь вичавив я із себе. — Люльки з вересу.

— Люльки. Ща гляну. Вони лежать десь тут. А, осьо вони!

Елсі дістала з-під