Ковток повітря - Джордж Орвелл

Озирнувшись, я побачив, як над головою пролетів бомбардувальник. Здається, від його гуркоту здригнулася земля.

Я зайшов до церкви. Вперше після повернення до Нижнього Бінфілда мене не переслідували привиди — принаймні, так мені здалося. Бо тут усе лишилося без змін. Хіба що поповнилися ряди тих, хто спочиває вічним сном на подвір’ї. Навіть подушки для колін, здається, були ті самі. Той же запах пилу із солодкуватим духом тліну. І — о боже! — діру у вікні так і не залатали, тільки зараз, увечері, коли сонце перекотилося на інший бік, його промені не ковзали по підлозі. Лавки теж старі: оця наша, а трохи далі та, на якій виспівував Везеролл, кидаючи виклик Шутеру: «Сигон, цар Аморейський, і Ог, цар Васанський!» І стерті плити у проході між лавками із залишками епітафій тим, хто спочиває під ними. Я присів роздивитися одну з плит біля нашої лавки. Напис на ній я знав напам’ять. Навіть шрифт закарбувався в пам’яті. Тільки одному Господу відомо, скільки разів за службу я перечитував його:

Тут................................син, дворянин

цієї парафії........................................вірою і правдою

Свої....................численні чесноти примножив.........

....................сумлінністю..........................................................

.........................................кохана дружина Амелія. і семеро

її доньок...

Відразу ж згадалося, як мене в дитинстві зачаровувало те протяжне «С-сссс». Завжди було цікаво, чи так само вимовлялися ці слова в давні часи.

Я почув кроки за спиною. Обернувшись, побачив чоловіка в рясі. Це був вікарій.

Ні, не якийсь там вікарій, а старий Беттертон, який служив у цій церкві ще за сивої давнини — скільки себе пам’ятаю, він завжди був тут. Десь з 1904-го. Відразу ж упізнав його, хоча він став зовсім сивим.

А от він мене не впізнав. Для нього я був черговим товстуном у синьому костюмі, що зайшов оглянути пам’ятку. Після короткого привітання він відразу ж перейшов до традиційного монологу: запитав, чи я цікавлюся архітектурою, і почав розповідати, яку культурну цінність становить цей храм (його звели ще сакси), і далі в такому самому дусі. А тоді почав водити по колу — від норманської арки біля входу до ризниці й до мідного барельєфа із зображенням сера Родеріка Бона, що наклав головою у битві біля Ньюбері. Я поплентався за ним з виглядом пса, якому щойно дісталося від хазяїна, — так виглядають торговці середніх літ під час екскурсій картинними галереями чи старовинними соборами. Та чи сказав я, що знаю тут кожен закуток? Сказав, що я — Джордж Боулінг, син Семюеля Боулінга (навіть якщо він і не пам’ятає мене, та батька мав би знати); що я не тільки протягом десяти років слухав його проповіді й відвідував заняття з підготовки до конфірмації, а ще й був членом місцевої Спілки літературознавців і взявся читати «Сезам і Лілії», тільки щоб догодити йому? Звісно, ні. Я просто покірно йшов за ним і невиразно буркотів собі під носа щось на зразок того, що зазвичай кажуть, коли чують про солідний вік чергової пам’ятки. Щойно я побачив його, вирішив: нехай думає, що я тут чужак. Як тільки з’явилася нагода, вкинув до церковної скарбниці шість пенсів і вшився.

Але чому? Чому, нарешті побачивши знайоме обличчя, я не наважився сказати, хто я такий?

А тому, що двадцять років неабияк змінили його, і це мене, чесно кажучи, налякало. Ви, певно, думаєте, що він дуже постарішав. Зовсім ні! Він став виглядати молодше. І це справило на мене таке враження, що змусило замислитися над швидкоплинністю часу.

Нині Беттертону мало бути десь близько шістдесяти п’яти, бо коли я востаннє його бачив, він був приблизно мого віку — тоді йому було сорок п’ять. Коли ховали матір, у його волоссі вже з’явилася перша сивина, а зараз воно стало зовсім білим. Та хай там як, але перше, що впало мені в очі, — яким молодим він виглядає. Я завжди вважав його літнім чоловіком, хоча насправді це було не так. Пам’ятаю, як у дитинстві всіх, кому перевалило за сорок, я сприймав як відпрацьований матеріал — от-от розваляться на частини. Для мене не існувало віку після позначки сорок. Мій ровесник здавався мені тоді старішим за цього бадьорого діда. Господи помилуй! Мені ж самому сорок п’ять. Від цієї думки стало лячно.

То ось як сприймає мене двадцятирічна молодь, подумав я, пробираючись до виходу між могил. Старий пузань, що тільки те й робить, що крекче. Що ж, цікаво. Зазвичай я не переймаюся своїм віком. І чого б це я переймався? Ну, заплив трохи жирком, але ж і досі у розквіті сил, і на здоров’я не скаржуся. Та й фізична активність мене не надто втомлювала, аромати троянд манять так само, як і двадцять років тому. А як щодо мого власного аромату? Наче у відповідь, небеса послали мені юну дівчину років вісімнадцяти. Вона пройшла зовсім близько від мене, і я встиг зловити її швидкий погляд. У ньому не було ворожості чи переляку. Вона глянула на мене з тією холодною відчуженістю, з якою часом дивиться тварина. Дівчина з’явилася на світ у ті роки, коли я вже поїхав з Нижнього Бінфілда. Жоден з моїх спогадів не мав для неї ніякісінького сенсу. Вона, як тварини, жила геть в іншому світі.

Я повернувся до «Георга». Мені конче треба було випити, але бар відкривався тільки за півгодини. Я вирішив зачекати і сів погортати минулорічний випуск «Театру і спорту», коли це відчинилися двері й зайшла та сама білявка, можливо вдовиця, яку я побачив за обідом. Вмить мною оволоділо нестримне бажання. Страшенно закортіло провести з нею годину-другу, довести самому собі, що є ще порох у порохівницях, і байдуже, що в роті зубний протез. Зрештою, не така вже й велика в нас різниця у віці, подумав я (мені чомусь здавалося, що їй має бути років тридцять п’ять). Я сидів спиною до каміна, немов гріючи зад. А я непогано виглядаю в цьому синьому костюмі. Не завадило б трохи скинути жирку, та, як кажуть французи, я distingue. Солідний чоловік. Цілком міг би зійти за біржового брокера. Тоном світської людини я промовив:

— Яка чудова нині погода, ви так не вважаєте?

Цілком невинна фраза. Правда ж? Не якесь там вульгарне «Ми раніше не зустрічалися?» Та я