Ковток повітря - Джордж Орвелл
Якось я зауважив, що людський мозок працює якимись ривками. Жодна емоція не триває вічність. За останніх двадцять хвилин я пережив справжній шок. Мене мало грець не вхопив, коли, дивлячись з Чемфордського пагорба вниз, я раптом усвідомив, що Нижній Бінфілд зник. Друге потрясіння сталося тоді, коли я усвідомив, що зник водопій. Я їхав вулицями міста в глибокому смутку, як біблійний мученик. Та варто було мені вилізти з машини, одягти свого фетрового капелюха, як всі похмурі думки пощезли. Стояла така погожа сонячна днина, у дворі було так добре, по-літньому: квіти у зелених горщиках і всіляка інша краса. До цього часу я вже зголоднів і шукав, де б перекусити.
З поважним виглядом заходжу до готелю — коридорні одразу ж підхоплюють мої валізи. Почуваюся успішною людиною, певно, і виглядаю відповідно — солідний бізнесмен (якщо не зважати на авто). Добре, що вдягнув новенький костюм з фланелі — синій в тонку білу смужку. Він мені пасує. За словами кравця, у ньому я виглядаю стрункішим. Б’юсь об заклад, що того дня я міг би зійти навіть за біржового брокера. Як же приємно такого спекотного червневого дня, коли сонячні промені граються з пелюстками рожевих гераней на підвіконнях, опинитися у заміському готельчику, де на тебе чекає смажене ягня під м’ятним соусом. Не подумайте, що я люблю готелі (за все своє життя побував у стількох, що всіх і не пригадаю), у дев’яноста дев’яти випадках зі ста — це конура «для сімейних пар і бізнесменів» на кшталт «Роуботтем», де я і мав би зупинитися (для Гільди), в якій ти платиш за ніч зі сніданком п’ять бобів, а отримуєш вологі простирадла і проблеми з кранами у ванній кімнаті. Та «Георг» став таким елітним закладом, що його майже неможливо було впізнати. Раніше він і на готель не тягнув — звичайнісінький паб з кількома кімнатами для тих, кому ніде заночувати; в базарний день тут можна було пообідати (фермерський комплекс: ростбіф з йоркширським пудингом, ситний яблучний пиріг і стілтонський сир). Тепер усе було іншим, окрім хіба що барної стійки, на яку я кинув оком, проходячи повз. Вона не змінилася. В коридорі, що зараз був застелений м’яким килимом і прикрашений гобеленами із зображеннями сцен з полювання та іншими декоративними штуками, я згадав, як колись тут під ногами дзвеніли кам’яні плити, а у повітрі стояв міцний дух пива, перемішаний із запахом штукатурки. Елегантна молода жінка в чорній сукні, із завивкою (певно, адміністратор) попросила відрекомендуватися:
— Бажаєте зупинитися в нас, сер? Так, звісно, сер. Як я можу до вас звертатися?
Я аж зніяковів. Такий важливий момент! Звісно, моє прізвище їй знайоме — не таке вже воно й поширене, та і вся наша родина тут похована. Наш рід оселився у Нижньому Бінфілді давно і був шанованим — нижньо-бінфілдські Боулінги. І хоча не так просто пережити момент, коли тебе впізнають незнайомці, я з нетерпінням чекав на це:
— Боулінг, — чітко вимовив я. — Містер Джордж Боулінг.
— Боулінг, так, сер, записую. Б-о-а чи Б-о-у? Ви приїхали з Лондона, сер?
Жодної реакції. Їй не знайоме моє прізвище! Чорт забирай, вона ніколи не чула про Джорджа Боулінга — сина Семюеля Боулінга, того самого Семюеля Боулінга, який щосуботи протягом тридцяти років заходив сюди випити своїх півпінти пива!
II
Їдальня теж була вже не та.
Я добре пам’ятав, як виглядала стара зала, хоча ніколи тут не обідав: закопчений камін, бронзово-брунатні шпалери (я ніяк не міг зрозуміти: вони мають бути такого кольору чи просто з часом поруділи) і картина олією (роботи того самого Вільяма Сенфорда), на якій зображено сцену битви біля Тель-ель-Кебіра[20]. Нині інтер’єр був витриманий у середньовічному стилі: цегляний камін з виступом, на якому можна сидіти, величезна балка поперек стелі, обшиті дубовими панелями стіни, і всюди в очі впадали декоративність і фальш. Наприклад, балка була справді з дубу (певно, зняли зі старого вітрильника), але вона абсолютно нічого не підпирала, та й панелі виглядали підозріло. Щойно я сів до столу, як до мене підлетів вишколений офіціант, вправно розгортаючи серветку. Зробивши замовлення, я постукав по стіні за спиною: так і знав! Це не дерево, а якийсь штучний матеріал, пофарбований «під дерево».
Та обід виявився цілком пристойним. Мені принесли ягня під м’ятним соусом і пляшку білого вина (чи чогось іншого) з французькою назвою. Напій викликав легку відрижку, але добряче підбадьорив. Окрім мене у залі обідала ще одна жінка — білявка років за тридцять, судячи з вигляду — вдова. Кидаючи на неї короткі погляди, я роздумував, чи зупинилася вона в «Георгу», і міркував, як би її кудись запросити. Дивно, як плутаються наші відчуття: спершу я бачив привидів, минуле ніяк не відпускало мене. Ввижалися дебелі фермери, які, випроставши під довгими столами ноги і дзвякаючи по кам’яних плитах цвяхами у підборах черевиків, швидко працюють щелепами, ретельно пережовуючи гігантські порції ростбіфа, які, здавалося б, не під силу здужати пересічній людині. Й одразу перед очима столи з охайними білими скатертинами, келихами для вина і згорнутими серветками, весь цей фальшивий декор, роблена дорожнеча. І тут я подумав: «На мені новенький костюм, у кишені дванадцять фунтів. Хіба хтось колись міг уявити, що я, малий Джорджі Боулінг, повернуся сюди, та ще й на власному авто?» Цієї миті вино теплою хвилею розлилося по тілу, вдаривши в голову; я знову кинув погляд на білявку, уявляючи, як роздягаю її.
Перемістившись до бару випити бренді і запалити сигару (інтер’єр тут так само був витриманий у середньовічному стилі, от тільки замість стільців стояли шкіряні крісла, а столи були зі скляними стільницями), я все ще бачив привидів. Та я не заперечував. Правду кажучи, я вже був напідпитку і чекав, коли та жіночка з їдальні буде проходити біля мене, щоб я міг з нею познайомитися. Але вона так і не з’явилася. Готель я залишив вже по обіді.
Дійшовши до ринкової площі, я повернув ліворуч. Наша
