Ковток повітря - Джордж Орвелл

Здавалося, це чудовий план. Я навіть мав гроші (у мене ще лишалося дванадцять фунтів у заначці, а на цю суму можна було дозволити собі цілком комфортне існування протягом тижня). Щороку, зазвичай у серпні чи вересні, я беру відпустку на два тижні. Та якби вдалося вигадати якусь історію — щось на зразок далекого родича, який вмирає від невиліковної хвороби, — думаю, що зміг би вмовити компанію розбити її на дві частини. Провести відпустку без Гільди. У травні, наприклад, коли квітне глід. Цілий тиждень у Нижньому Бінфілді — без Гільди, без дітей, без «Летючої саламандри», Елзмір Роуд, ниття через несплачені рахунки, гуркоту машин — довкола тиша і спокій!

«Але чому мені раптом закортіло поїхати до Нижнього Бінфілда?» — запитаєте ви. Чому саме туди? Що я там робитиму?

У цьому й суть: я не мав жодного плану. Моїм єдиним бажанням було насолодитися спокоєм і тишею. Спокоєм! Колись у Нижньому Бінфілді було дуже затишно. Я вже розповідав, як там жилося до війни. І я не намагаюся додати барв, навпаки, скажу чесно: життя там було доволі нудним — відчуваєш себе овочем. На думку чомусь спадає редиска. Тільки от редиска не відчуває страху перед начальством, її не мучить безсоння, не діймають роздуми про чергову кризу чи війну, що от-от прийде у твій дім. Тоді у наших душах панував спокій. Звісно, я розумів, що навіть у Нижньому Бінфілді життя не стоїть на місці. Та саме місто не повинно було змінитися. Довкола маєтку Бінфілд і досі ростуть буки, стежка і досі веде до греблі, а водопійне корито на ринковій площі, певно, стоїть на тому ж місці. Я хотів повернутися туди лишень на тиждень, насолодитися цим відчуттям. Щось на кшталт прагнення мудреців зі Сходу усамітнюватися в пустелях. І судячи з того, як розвивається ситуація, протягом наступних кількох років охочих утекти в пустелю побільшає. Станеться, як у Давньому Римі, де, як розповідав Портіус, був такий період, що відлюдників стало настільки багато, що доводилося мало не в чергу записуватися на печери.

Та я не збирався там медитувати. Все, що мені було потрібно, це привести нервову систему до ладу, перш ніж настануть смутні часи. І хіба хтось з головою на плечах має сумніви щодо того, що наближаються недобрі часи? Ми ще не знаємо, що саме чекає на нас, але впевнені, що воно не за горами. Може — війна, а може — криза, але ні на що добре сподіватися не доводиться. Хоч би куди ми рухалися, напрямок один — донизу. До ями на цвинтарі. І пережити таке досить складно, якщо не відчуваєш внутрішньої рівноваги. Ця війна щось забрала в нас. Позбавила нас життєвої снаги, яку ми віддали їй до краплі. І не залишилося нічого — тільки постійна метушня і біганина. Вічне змагання за додаткову копійку. Вічний гуркіт автівок, завивання бомб, телефонів, радіоприймачів. Нервова система виснажена, замість кісткового мозку — порожнеча.

Я додав газу. На душі стало добре від однієї думки навідатися до Нижнього Бінфілда. Знаєте, на що схоже це відчуття — ніби зробити ковток повітря! Як велетенські морські черепахи, що виринають на поверхню, виставляючи носа, щоб наповнити легені повітрям, перш ніж знову зануритись у воду і зникнути серед водоростей та восьминогів. Усі ми задихаємося на дні помийної ями, та я знайшов спосіб, як з неї вибратися. Нижній Бінфілд! Я продовжував тиснути на газ, доки машина не розігналася на повну швидкість — до сорока миль за годину. Вона торохтіла, наче залізна таця з посудом, і під це гуркотіння я мало не почав співати.

Та у цій діжці з медом була і ложка дьогтю. Гільда. Мене дещо осадила згадка про неї. Я збавив швидкість до двадцяти миль, щоб усе як слід обмізкувати.

Було зрозуміло, що рано чи пізно вона б про все довідалася. Щодо короткої відпустки у серпні я ще зможу якось викрутитися (скажу, що цього року контора не відпускає довше, ніж на тиждень). Навряд чи вона почне розпитувати про подробиці, скоріш за все тішитиметься, що вдасться зекономити на відпочинку. Дітей ми у будь-якому разі щороку відправляємо на місяць до моря. Головна проблема полягала в тому, щоб забезпечити собі алібі на тиждень травневої відпустки. Не можу ж я просто зникнути без будь-яких пояснень. Найкраще було б попередити її заздалегідь, що мене відправляють зі спеціальним дорученням до Ноттінгема, чи Дербі або Бристоля, чи деінде. Якби я попередив її за кілька місяців, це не мало б викликати в неї жодних підозр.

Однаково дізнається. Це ж Гільда! Спочатку зробить вигляд, що повірила, а потім потихеньку, але наполегливо таки докопається до правди і з’ясує, що у жодному Ноттінгемі, Бристолі чи Дербі я не був. Ніколи не припиню дивуватися цьому її вмінню. І як їй тільки це вдається? І бровою не поведе, принишкне, доки не знайде слабкого місця в моєму алібі, а тоді зненацька завдасть удару якимось невинним запитанням. І виявиться, що на мене вже зібрано цілий компромат: «Де ти ночував минулої суботи? Ти брешеш! Тягався з жінками! Подивись! Ось, що я знайшла на твоєму жилеті, коли чистила його — жіноче волосся! Подивись уважніше. Хіба моє волосся такого кольору?» І починається! Одному Богу відомо, скільки разів це повторювалося. Іноді вона мала рацію, іноді її звинувачення були безпідставними, та наслідки завжди ті самі — ще кілька тижнів ходить і бурчить. До столу не сядеш, не посварившись, а діти не можуть зрозуміти, що коїться. Сказати правду — розповісти Гільді, куди і навіщо збираюся поїхати, — не вихід. Даремна затія. Хоч до судного дня їй пояснюй, усе одно не повірить.

Та до біса все це! Нащо перейматися завчасно? Самі добре знаєте, як ми можемо себе накручувати. Я знову додав газу. У голові з’явилася ще одна ідея — ще блискучіша за попередню. Поїду до Нижнього Бінфілда не у травні, а в другій половині червня, коли рибалки відкриють сезон: поїду і буду рибалити!

А чому б і ні? Мені ж так хотілося спокою. От риболовля мені цей спокій і подарує. Раптом у голові промайнула ще одна думка, та настільки грандіозна, що я аж кермо вивернув, з’їхавши на узбіччя.

Я витягну тих велетенських сазанів зі ставка за маєтком Бінфілд!

І знову ж таки — а чому б і ні? Хіба