Ковток повітря - Джордж Орвелл

ховали на території церкви. Здається, раніше ця земля належала Блекету, де в нього була молочна ферма. Гнітючий вигляд цієї місцини з новою силою змусив замислитися над тим, як тут все змінилося. І річ не тільки в тому, що місто розрослося настільки, що виникла потреба виділити окремих двадцять акрів для того, щоб ховати небіжчиків, а в тому, що його вирішили зробити десь на висілках. І так всюди. Ви не помітили? У всіх нових містах цвинтарі розташовані на околиці. Ну-бо їх кудись подалі, щоб не мозолили очей! Навіщо зайвий раз нагадувати про смерть? Це простежується навіть у написах на могильних плитах: ніхто ж не пише «такий-то помер», завжди вигадують щось на зразок «пішов з життя» чи «заснув вічним сном». Раніше все було інакше. Раніше ховали у дворі церкви, і щодня, проходячи повз, ти бачив могилу свого діда, яка нагадувала, що колись і ти лежатимеш поруч. Ми не цуралися смерті. А в спекотні дні буквально відчували її запах — не всі фамільні склепи були надійно замуровані.

Я дозволив машині тихенько скотитися з пагорба. Як усе це дивно! Ви навіть уявити собі не можете! По дорозі донизу я бачив перед собою привидів: дерев, огорож, корів. Здавалося, ніби я споглядав два світи водночас: наче крізь цей сучасний світ пробивалася картинка того, давнього. Ось поле, де бик гнався за малим Дженджер Роджерсом! А тут колись росли печериці! Та довкола більше не було ані полів, ані биків, ані грибів. Усюди самі лише будинки — невеликі, з червоної цегли, із запилюженими фіранками на вікнах і вбогими задвірками, що заросли бур’яном. Чоловіки вештаються, жінки витрушують килими, малеча грається на асфальті. І всі — незнайомці! Витріщалися на мою машину, коли я проїжджав повз. А з другого боку, це я для них незнайомець — вони й гадки не мають, яким колись був Нижній Бінфілд, ніколи не чули ані про Шуттера, ані про Вотергола, містера Гріммета чи дядька Ізекіля. Б’юся об заклад — вони цим не надто переймаються.

Дивно, як швидко люди до всього звикають. Не минуло і п’яти хвилин відтоді, як я зачаїв подих, очікуючи побачити своє місто з вершини пагорба, а вже звик до того, що воно зникло, як загублене поселення інків у джунглях. Я цілком опанував себе. А на що я, власне, розраховував? Життя не стоїть на місці — міста розвиваються, людям же потрібно десь жити. Ніхто ж мій Нижній Бінфілд не стер з лиця Землі. Він продовжував існувати, просто тепер був оточений будинками, а не полями. За кілька хвилин я побачу церкву, димар броварні, вітрину батьківської крамниці і водопій для коней на ринковій площі. Біля підніжжя пагорба дорога до міста розгалужувалася. Я повернув ліворуч і за хвилину заблукав.

Усе здавалося незнайомим. Не міг навіть пригадати, де раніше був головний в’їзд до міста. Єдине, в чому я тоді був переконаний на сто відсотків, — це те, що у давні часи цієї вулиці взагалі не було. Я проїхав по ній кількасот ярдів — непримітна занедбана вуличка, з фасадами, що виходять прямісінько на тротуар, на розі бакалійна лавка і невеликий паб — і не припиняв запитувати себе: «Куди вона мене приведе?» Я загальмував біля жінки у засмальцьованому фартуху, яка крокувала тротуаром, висунув голову з вікна і запитав:

— Перепрошую, чи не підкажете, як дістатися до ринкової площі?

Не підказала. З акценту стало зрозуміло, що для неї було звичним працювати на полях Ланкаширу. Зараз чимало таких на півдні Англії. Люди масово покидають проблемні регіони. Побачивши хлопчину в робочому одязі з інструментами, я вирішив спробувати ще раз. Цього разу мені відповіли на кокні:

— Ринкова площа? Ринкова площа... Стривайте-но, треба подумати... А, може ви маєте на увазі Старий ринок?

Певно, саме «старий» мені і був потрібен.

— Тоді вам треба повернути праворуч, а далі по колу.

Дорога виявилася довгою. Мабуть, я і милі не проїхав, але здавалося, що кілька. Будинки, крамниці, кінотеатри, каплички, футбольні майданчики — все це було новим для мене. І знову з’явилося відчуття, ніби за час моєї відсутності місто пережило ворожу навалу — всі ці люди з Ланкаширу і лондонських передмість влаштували тут безлад, навіть не завдавши собі клопоту дізнатися і зберегти назви визначних місць. Утім, зовсім скоро я допетрав, чому наша ринкова площа стала для них Старим ринком. У центрі міста з’явилася велика площа зі світлофорами (хоча площею її навряд чи можна було назвати — вона не мала чітко визначеної форми) і велетенською бронзовою статуєю лева, що впіймав орла (певно, якийсь меморіал). Навколо все нове, позбавлене фантазії! Ви, мабуть, і самі знаєте, як виглядають ці нові міста, що повиростали за останніх кілька років, наче гриби після дощу, — Хейз, Слау, Дагенхем і подібні їм. Від них віє холодом, всюди червона цегла, вітрини дешевих крамниць із шоколадом за зниженими цінами і радіодеталями. От що я бачив зараз. Аж раптом потрапив на вулицю зі старими будівлями — хай йому біс! Та це ж Головна вулиця!

І все ж таки пам’ять мене не підвела. Я знав тут кожен дюйм. Ще кілька сотень ярдів — і я опинюся на ринковій площі. По той бік Головної вулиці мала бути наша лавка — туди я хотів піти після обіду. Я планував зупинитися у готелі «Георг». Тут кожен камінь викликає спогади. Мені були знайомі всі крамниці, хоча вони давно змінили вивіски, так само як і асортимент товарів. Крамниця Лавгроу! Крамниця Тодда! Велика темна крамниця з балками і даховими вікнами, де колись продавали тканини (тут працювала Елсі). І крамниця Гріммета! Певно, й досі бакалія. А зараз — до водопою. Автомобіль, що їхав попереду, не давав її як слід розгледіти.

Нарешті, біля самої площі, машина повернула, і я побачив, що водопою більше немає. На тому місці стояв патрульний, що спостерігав за рухом автомобілів. Кинувши погляд на мою машину, він побачив, що на ньому немає знака «АА», і вирішив не вітатися.

Я звернув з площі й поїхав у напрямку до «Георга». Мене настільки вибило з рівноваги те, що зник водопій для коней, що я навіть забув глянути, чи на місці димар пивоварні. Від колишнього «Георга» лишилася сама лише назва. Фасад відполірували так, що тепер це місце було схоже на фешенебельний готель, навіть вивіску змінили. І хоча за двадцять останніх років я жодного разу не згадав про «Георга», дуже добре