Ковток повітря - Джордж Орвелл
У віконці кімнати, де старий зазвичай читав вечорами, горіло світло. Я постукав у двері — Портіус вийшов до мене у своєму звичному вигляді: з люлькою в роті 1 книжкою в руці, заклавши пальцем сторінку, на якій зупинився. Зовнішність у нього виразна: високий, худорлявий, з кучерявим сивим волоссям, трохи замріяним обличчям, яке попри певну блідість виглядає досить молодо, хоча йому вже майже шістдесят. Ніколи не замислювалися, чому викладачі та університетські професори так добре виглядають у літньому віці? В їхніх рухах є щось особливе. Старий Портіус має звичку неквапливо походжати кімнатою, закинувши свою красиву кучеряву голову назад так, що складається враження, ніби він поринув у глибокі роздуми над якоюсь поемою і навіть не помічає, що відбувається довкола. Достатньо одного погляду на нього, щоб зрозуміти, яке життя він прожив: спершу приватна школа, потім Оксфорд, згодом викладання у тій самій приватній школі. Усе його життя минуло в атмосфері давніх мов і крикету. А які він має манери! На ньому завжди старенький піджак з гарріс-твіду і зношені широкі фланелеві штани, які він сам називає «ганебними»; він віддає перевагу люльці, зневажливо ставиться до цигарок і попри те, що лягає спати мало не на світанку, б’юся об заклад, що його ранок починається з ванни. Підозрюю, що для нього я не більш ніж простолюдин. Я не вчився у приватній школі, не знаю ані латини, ані грецької, і навіть не маю бажання вивчити. Іноді він може кинути на мою адресу щось на кшталт «шкода, що ви байдужі до прекрасного». Гадаю, так він ввічливо натякає на те, що мені бракує освіти. Та все одно він мені подобається. Портіус дуже гостинний, завжди радо відчиняє перед тобою двері, готовий вислухати. І завжди запропонує щось випити. Добре час від часу вирватися з дому, щоб опинитись у холостяцькому барлозі, серед книжок, тютюну, біля каміна, особливо коли у власному помешканні жінка й діти, від яких нікуди не сховаєшся. І цей дух Оксфорду, коли відчуваєш, що у світі немає нічого важливішого за літературу, поезію, давньогрецькі скульптури, і усвідомлюєш, що з часів вторгнення готів у Рим не відбулося нічого насправді важливого, — іноді він заспокоює.
Портіус всадовив мене у старезне шкіряне крісло, а сам пішов змішати віскі з содовою. Не пам’ятаю, щоб колись бачив його вітальню без клубів тютюнового диму; стеля аж почорніла від кіптяви. Сама кімната невелика, всі стіни, від підлоги до стелі, заставлені книжковими стелажами, які не загороджують хіба що вікно й двері. Чого тільки не побачиш на камінній полиці: розставлені у рядок запилюжені люльки з вересу, кілька античних срібних монет, банка з тютюном з емблемою коледжу Портіуса і глиняна лампа, яку, як він сам стверджує, відкопав десь у горах Сицилії. Над каміном висять зображення грецьких статуй. Посередині, на найбільшому фото, зображена крилата жінка без голови, яка ніби кинулася на дорогу зупинити автобус. Пам’ятаю, яким шокованим був старий Портіус, коли я уперше побачив ці світлини і не придумав нічого кращого, як запитати, чому їй не причепили голови.
Набивши люльку тютюном з банки на камінній полиці, він кинув через плече:
— Ця нестерпна жінка поверхом вище придбала собі безпровідний радіопередавач. А я сподівався, що доживу решту днів без гуркотіння тих ящиків. Та, певно, доведеться з цим змиритися. Ви, бува, не знаєте, чи є якийсь закон, який би регулював це питання?
Я сказав, що тут годі щось вдіяти. Мені подобалася його манера вживати оксфордські фрази і слова на кшталт «нестерпна» і було приємно, що лишилися ще люди, які проти радіо, що горлає на весь будинок, хоча надворі вже 1938-й. Походжаючи кімнатою у своїй мрійливій манері (руки в кишенях, між зубами затиснута люлька), Портіус відразу ж заговорив про якийсь закон часів Перікла, який забороняв гру на музичних інструментах. Усе той самий старий Портіус. Завжди говорить про події кількасотрічної давнини. Хай би про що зайшла мова, він зажди щось пригадає з часів давніх греків чи римлян. Ви йому про «Королеву Мері», а він у відповідь про фінікійські трієри. Сучасною літературою він не цікавиться, газет теж не читає (за винятком «Таймсу») і з гордістю вихваляється, що жодного разу не був у кінотеатрі. На його глибоке переконання, якби не кілька поетів, таких як Кітс чи Вордсворт, сьогодення (а для нього це останні дві тисячі років) взагалі було б позбавлене будь-якого сенсу.
Мене не надто цікавить давнина, але мені подобається слухати Портіуса. Люблю спостерігати, як він неквапливо підходить то до однієї полиці, то до іншої, витягає першу-ліпшу книжку і зачитує вголос якийсь уривок з неї, випускаючи з люльки кільця диму і, звісно, одразу перекладаючи з латини чи ще з якоїсь мови. Бальзам на душу. Є тут щось від учителювання, але якимось дивовижним чином це мене заспокоює. Слухаючи Портіуса, я повністю відключаюся від своєї буденності, в якій самі лише потяги, рахунки за газ і страхові поліси; він переносить мене у світ храмів і оливкових дерев, павичів і слонів, арен з бійцями, що тримають у руках тризуби, крилатих левів, євнухів, галер, катапульт, вершників у залізних обладунках, що височіють над арміями солдатів зі щитами. І досі не розумію, чому старий потоваришував зі мною. От вам і одна з переваг бути товстуном — з легкістю можеш вписатися у будь-яке товариство. До того ж ми обидва полюбляємо брудні історії. Це, напевно, єдина річ у сучасному світі, яка викликає у Портіуса бодай якийсь інтерес, хоча він не пропускає нагоди нагадати, що всі сюжети не нові. Такі історії він розповідає, як молоденька дівчина: у завуальованій манері, перефразовуючи. Іноді може перекласти кілька поетичних рядків з міцним слівцем з латини, а про решту маєш здогадатися сам, а іноді почне натякати на брудні подробиці з життя римських імператорів, на те, що коїлося у храмах богині Астарти. Виявляється, ці греки і римляни були ще тими розпусниками. Якось старий показав мені кілька світлин із
