Ковток повітря - Джордж Орвелл

неї через край. Вона погано впливає на Гільду — все через її маніакальну пристрасть до економії (хоча в неї вона виявляється дещо в іншому). Ця жінка тільки й думає про те, як би приємно провести час, не витративши жодної копійки. Вона завжди в курсі найвигідніших розпродажів і безкоштовних розваг на будь-який смак. Для таких людей не має значення, потрібна їм та або та річ чи ні, головне — не проґавити вигідну пропозицію. Місіс Вілер завжди попереду черги на будь-якому великому розпродажі в універмазі, а найбільша винагорода для неї за витрачені зусилля в пошуках чогось цінного у купі краму — піти з порожніми руками. З міс Мінз зовсім інша історія. Бідолаха — там геть складний випадок. Худорлява висока жіночка тридцяти восьми років, з чорнявим волоссям, яке вона ретельно зачісує назад, і добрим довірливим обличчям. Живе вона на якусь мізерну ренту. У мене вона асоціюється з якимось пережитком минулого, уламком тодішнього товариства Західного Блечлі, коли він був ще маленьким провінційним містечком, а не околицею великого міста. В неї на обличчі написано, що її батько був священником, який страшенно муштрував доньку за життя. Ці бідолашні створіння — специфічний побічний продукт середнього класу, які перетворюються на кістлявих старих панн, не маючи змоги вирватися з-під батьківського крила. Бідолашна міс Мінз уже вкрилася зморшками, але й досі виглядає як дитина. І досі сіпається щонеділі, хоча давно вже не ходить до церкви; постійно бурмоче щось про «сучасний прогрес», «жіночий рух» і необхідність «підвищувати рівень свідомості». От тільки не знає, з чого б його почати. Думаю, що спочатку вона причепилася до Гільди і місіс Вілер тільки для того, щоб не почуватися самотньою, та тепер вони всюди ходять втрьох.

А які у них розваги! Іноді я їм майже заздрю. В їхній компанії всім заправляє місіс Вілер. Певно, не лишилося більше у світі ідіотських занять, до яких вона б не долучила своїх подруг. Чим вони тільки не займалися — від теософії до плетіння кошиків, тільки б не довелося за це багато платити. Десь місяць вивчали якісь дурнуваті дієти. Місіс Вілер звідкілясь дістала старий примірник «Джерела чистої енергії», в якому вичитала, що для доброго самопочуття людині достатньо самого лише листя салату. До того ж коштує він копійки. Гільді ця ідея, звичайно ж, припала до душі, і вона почала морити себе голодом. У неї були спроби поставити експеримент і наді мною з дітьми, та я запротестував. Тоді вони вдарилися в лікування силою думки. Потім з’явилося захоплення пельманізмом[19], та в затяжному процесі листування з’ясувалося, що їм не отримати безкоштовних посібників, на що так розраховувала місіс Віл ер. Тоді трійця взялася за кулінарію. Почали робити якесь «бджолине вино», яке мали намір продавати за безцінь, бо основним інгредієнтом у ньому була вода. Та прочитавши в місцевій газеті статтю про те, що цей шмурдяк може викликати рак, полишили цю ідею. Потім вони були буквально за крок від того, щоб стати членами одного з жіночих клубів, які проводять організовані тури по фабриках, але місіс Вілер підрахувала, що чаювання в клубі не компенсує членських внесків. Потім вона познайомилася з кимось, хто міг дістати безкоштовні квитки на вистави в аматорських театрах. Усі троє годинами сиділи там, дивлячись складні вистави, в яких нічогісінько не тямили, а після їх закінчення не могли навіть пригадати назви шедевру, але відчуття того, що їм щось дісталося задарма, було дуже сильним. Якось навіть спробували спіритичні сеанси. Місіс Вілер десь зустріла медіума, який від відчаю проводив ті сеанси за вісімнадцять пенсів — тобто всього за шість пенсів кожна з трьох подруг отримувала можливість дізнатися, що приховує таємнича завіса часу. Я його бачив один раз, коли він проводив сеанс у нас вдома: старий дідуган, який страшенно боявся смерті. Він був настільки слабким, що коли одягав пальто у вітальні, похитнувся — мабуть, його ногу звело судомою, і в цей момент з його штанини викотився клубок марлі. Я встиг передати йому той клубок, перш ніж жінки щось помітили. Марлю, як я дізнався згодом, медіуми використовують для того, щоб відтворити ектоплазму. Певно, на цей вечір у нього були ще заплановані сеанси. До речі, духи не являються за вісімнадцять центів.

Та найкраще, що вдалося знайти місіс Вілер, це Лівий книжковий клуб. Звістка про нього дісталася Західного Блечлі, здається, 1936-го. Трохи згодом я став його членом, і це майже єдиний на моїй пам’яті випадок, коли Гільда не заперечувала проти таких витрат. Вона вбачала певний сенс у покупці книжок за третину їхньої звичайної ціни. Ці жіночки не припиняють мене дивувати. Міс Мінз намагалася долучитися до літератури, а от решті з трійці ця ідея навіть не спадала на думку. Вони поняття не мали, як влаштовані подібні клуби, та й не надто цим переймалися; місіс Вілер взагалі вважала, що Лівий книжковий клуб — це організація, яка розпродує буклети і рекламні проспекти, які лишають у вагонах потягів. Проте вони всі чудово розуміють, що тут книжку, яка коштує півкрони, можна придбати за сім з половиною шилінгів, і завжди акцентують увагу на тому, що це «вигідна пропозиція». Іноді клуб запрошує когось для виступів, і місіс Вілер не пропускає жодної лекції, ще й заохочує до цього інших (вона обожнює будь-які публічні заходи, особливо ті, що безкоштовні й не на природі). Свята трійця сидить там, як на оглядинах. Як правило, вони й гадки не мають, з якої нагоди влаштовано захід, але всі відчувають (особливо міс Мінз), як «підвищують свій рівень свідомості», до того ж задарма.

Що ж, це моя Гільда. Тепер ви знаєте, яка у мене дружина. Хоча, правду кажучи, я не кращий за неї. У перші роки нашого подружнього життя мені хотілося її задушити, та з часом я звик і просто перестав звертати увагу. А тоді я розтовстів, втратив жагу до пригод. Десь 1930-го я почав стрімко набирати вагу — в одну мить став товстуном. Знаєте, як воно буває: лягаєш спати, відчуваючи себе ще більш-менш молодим, привабливим для дівчат, а на ранок прокидаєшся з цілковитим відчуттям того, що за ніч ти перетворився на старого гладуна, якому вже нічого не світить, окрім як обливатися потом і купувати черевики для дітлахів.

Зараз надворі 1938-й, і корабельні чи не всіх країн світу будують флот для наступної війни, а в мені якесь ім’я з плаката розбурхало цілий вир спогадів, які я