Ковток повітря - Джордж Орвелл
Чого Гільді бракує — я це усвідомив уже за тиждень після весілля, — то це того, що вона зовсім не вміла насолоджуватися життям і її абсолютно ніщо не цікавило. Їй не вкладалося в голову, як можна робити щось просто заради втіхи. Саме вона показала мені, що таке бути членом сімейства середнього класу, яке живе тільки спогадами про своє видатне минуле. Вся їхня енергія йшла на те, щоб якось дати раду проблемі постійного браку коштів. У таких родинах, що живуть на пенсію і мізерний відсоток від цінних паперів, який з часом стає щоразу меншим, бідність відчувається сильніше, ніж у родині пересічного робітника чи фермера, — тут трусяться над кожною скоринкою хліба і рахують кожну копійку. Гільда розповідала, що одні з її перших спогадів пов’язані з жахливим відчуттям того, що родині завжди бракує грошей. Ситуація ще більше загострюється, коли діти підростають і настає час віддавати їх до школи. Звідси і це переконання, особливо у дівчат, що доведеться до скону віку жити у злиднях, а ще вічні переживання з цього приводу.
Спочатку ми жили в убогому крихітному будиночку і ледь зводили кінці з кінцями на мою зарплатню. Пізніше, коли мене перевели до Західного Блечлі, стало трохи легше, але настрій Гільди не змінився — вона й далі скаржилася, що не вистачає грошей: рахунок від молочника, рахунок за вугілля, оренда, платня за школу! Все наше життя вже котрий рік поспіль минає під акомпанемент її ниття: «Не сьогодні, то завтра опинимося на вулиці». Ні, я не хочу сказати, що Гільда скнара в традиційному сенсі цього слова, і ще менше мені б хотілося, щоб ви подумали, що вона егоїстка. Навіть коли з’являється зайва копійка, ледь вдається вмовити її купити собі щось нове з одягу. У неї в голові міцно засіло переконання, що вона повинна перейматися тим, що гроші от-от можуть скінчитися. Лише одним своїм настроєм вона створює в нашому домі гнітючу атмосферу злиднів. Та я не такий. У мене інше ставлення до грошей: треба жити сьогоднішнім днем, а що буде завтра — побачимо. Найбільше Гільду дратує мій внутрішній спокій, а також те, що я не поділяю її одержимості фінансовими питаннями. Вона постійно дорікає мені цим: «Джордже, хіба ти не розумієш? У нас зовсім не лишилося грошей! Це не жарти!» Обожнює впадати в паніку і повторювати: «Це не жарти!» При цьому неодмінно насупиться, зсутулиться і складе руки на грудях. Якщо записати всі фрази, сказані нею протягом дня, то їх можна віднести до трьох категорій: «Ми не можемо собі цього дозволити», «На цьому можна непогано зекономити» і «Не знаю, де взяти на це гроші». І всі її думки з негативним підтекстом. Випікаючи пиріг, Гільда думає не про сам пиріг, а про те, скільки грошей було витрачено на масло і яйця. Коли ми кохаємося, вона переймається тим, що завагітніє. А якщо йдемо до кінотеатру, постійно обурюється вартістю квитків. У моєї матері стався б серцевий напад від її підходу до ведення домашнього господарства, бажання «як слід використовувати» речі, щоб «вони довго служили». Та, маю визнати, Гільда ніколи не ставилася до мене зверхньо, хоч я й не був джентльменом; в ній немає ані краплі снобізму. Навпаки, вона вважає, що мені занадто подобаються панські вибрики. Жоден з наших походів до ресторану не закінчується без скандалу через те, що я залишаю забагато чайових. Цікаво, та протягом останнього часу своєю поведінкою вона стала більше скидатися на представницю нижнього середнього класу, ніж я. Звісно ж, від її «економії» жодної користі. Так завжди буває. Рівень життя у нас приблизно такий самий, як і в решти родин на Елзмір Роуд. Але немає кінця-краю ниттю через великі рахунки за вугілля, молоко, ціни на масло і вартість навчання хлопчиків. Для Гільди це найулюбленіша розвага.
1929-го ми переїхали до Західного Блечлі і вже наступного року, перед самим народженням Біллі, зробили перший внесок за наш будинок на Елзмір Роуд. Отримавши посаду інспектора, я став частіше їздити у відрядження, і в мене побільшало можливостей опинитися в товаристві жінок. Звісно, я зраджував Гільді — не весь час, але щоразу, коли випадала така нагода, користувався нею. Ви, певно, будете здивовані, та вона ревнувала. Враховуючи те, що вона не надто переймалася такими речами, я зовсім не очікував від неї сцен. Ще й почала вдаватися до хитрощів — утім, як і всі ревниві жінки. Ніколи б не подумав, що Гільда на таке здатна. Іноді їй вдавалося підловити мене у геть невдалий момент, змушуючи замислитись над тим, чи немає в неї, часом, телепатичних здібностей. Та це була її типова поведінка — підозрювати мене всюди і в усьому, навіть коли я був абсолютно невинний. Та бачить Бог, востаннє я грішив років п’ять тому. Це й не дивно з моєю нинішньою комплекцією.
Та загалом наше родинне життя не гірше, ніж у половини подружніх пар на Елзмір Роуд. Були моменти, коли я подумував піти від Гільди чи розлучитися з нею, та для нас це неприпустима розкіш. Ми не можемо собі цього дозволити. З часом просто звикаєш. Проживши разом з жінкою п’ятнадцять років, складно собі уявити життя без неї. Іноді нам здається, що сонце світить надто яскраво, але ж ми не висуваємо до нього претензій. Так уже склалося наше життя. До того ж з дітьми все набагато складніше. Вони, як кажуть, є тією «особливою ланкою», що вас об’єднує. Або «зв’язує», якщо не сказати «прив’язує», один до одного.
Нещодавно у Гільди з’явилися дві нові подруги — місіс Вілер і міс Мінз. Місіс Вілер — вдова, і я підозрюю, що вона затамувала велику образу на весь чоловічий рід. Коли заходжу до кімнати, шкірою відчуваю її неприязнь. Виглядає ця слабенька бліда жіночка так, наче її припорошило пилом, та енергії в
