Ковток повітря - Джордж Орвелл

А воно насправді було позбавлене будь-якого сенсу — тоді, у 1918-му. Ось сиджу я біля пічки в армійському бараку, гортаючи сторінки чергового роману, а за кілька сотень миль від мене, у Франції, рвуться снаряди, хлопців у мокрих від страху штанях женуть під кулеметний вогонь. Мені просто пощастило. Начальство про мене забуло, а я зачаївся у цій глушині, ще й платню отримував за роботу, якої не виконував. Іноді мене охоплювала паніка, я очікував, що про мене от-от згадають і витягнуть звідси, але нічого такого не сталося. Щомісяця продовжували надходити бланки на грубому сірому папері, а я так само продовжував їх заповнювати і відсилати назад. Так тривало цілу вічність. У цьому процесі обміну паперами сенсу було не більше, ніж у маячні якогось божевільного. В результаті (додайте сюди ще й вплив усієї кількості прочитаних мною книжок) я геть зневірився.

І такий я був не один. Під час війни вистачало схожих на мій випадків. На той момент мільйони людей лишалися поза зоною уваги вищого керівництва. Цілі армії гнили на фронтах, назв яких зараз ніхто й не згадає. У міністерствах пригрілася сила-силенна клерків і друкарок, робота яких полягала лише в тому, щоб перекладати папери з однієї купи на іншу — за це вони ще й отримували по два фунти на тиждень. Найцікавіше те, що вони самі чудово це усвідомлювали. Ніхто більше не вірив у байки про звірства німців і подвиг маленької мужньої Бельгії — в армії симпатизували німцям, а от французів ненавиділи. Ледь не кожен молодший офіцер сприймав Генеральний штаб як збіговисько недоумків. Англією ширилася хвиля зневіри — згодом вона дісталася і мого затишного закутка. Було б перебільшенням стверджувати, що війна перетворила людей на інтелектуалів, але точно розвернула більшість у бік нігілізму. Ті, хто у буденному житті не обтяжували себе надмірною розумовою діяльністю, буквально на очах перетворювалися на затятих більшовиків. Навіть не знаю, ким би я став, якби не війна. Та точно не тим, ким став. Якщо пощастило вижити, маєш змиритися — тобі більше не бути таким, як раніше. Коли на твоїх очах відбувається така вакханалія, перестаєш вірити у стабільність, а таке поняття, як впевненість у завтрашньому дні, просто перестає для тебе існувати. Тепер ти знаєш, що у світі панує безлад.

IX

Війна вирвала мене з життя, а з часом я взагалі забув, яким воно було до цієї війни.

Знаю-знаю, неможливо щось повністю стерти з пам’яті. Я ж і досі пам’ятаю ту апельсинову шкірку в канаві, на яку наступив років тринадцять тому, і той пістрявий плакат з рекламою Торкі[17], який побачив в залі очікування на залізничній станції. Та я маю на увазі не такі спогади. Звісно, я пам’ятав Нижній Бінфілд: свою вудочку, запах насіння, матір біля чайника, снігура Джекі й водопій для коней посеред ринкової площі. Але все це перетворилося на картинки з далекого минулого, які більше не викликали жодних відчуттів. Мені б ніколи навіть на думку не спало повернутися туди.

Кілька років одразу ж після війни були доволі дивними — ще дивнішими за воєнні, хоча багато хто про це вже й забув. Відчуття зневіри дещо трансформувалося і стало ще відчутнішим. Мільйони чоловіків, яких свого часу призвали до війська, в одну мить опинилися на вулиці, і виявилося, що вони зовсім не потрібні країні, за яку воювали, а команда Ллойд Джорджа[18] щосили підживлювала ілюзію того, що насправді все не так. Армії колишніх військових розбрелися по вулицях, брязкаючи порожніми бляшанками в надії отримати від перехожих кілька монет, відставні солдати влаштовували вуличні вистави, а хлопці в офіцерських одностроях грали на катеринках. Усі відчайдушно намагалися знайти роботу, і я не був винятком. Але так склалося, що мені пощастило більше за інших. Завдяки виплатам за бойове поранення і заощадженням, які я накопичив протягом останнього року служби (витрачати зарплатню все одно не було на що), я став власником солідної суми — трьох з половиною сотень. Цікаво те, як я повівся в тій ситуації. Нарешті у мене були повна свобода дій і статок, цілком достатній для того, щоб зайнятися тим, до чого мене готували з дитинства — відкрити власну крамницю. Мені б вистачило грошей. Якщо не ловити ґав і трохи напружитися, то трьох з половиною сотень цілком достатньо для стартового капіталу. Але — хочете вірте, хочете ні — мені така ідея навіть не спала на думку. Я й пальцем не поворухнув для цього, а усвідомив, що міг започаткувати власну справу, лише кілька років потому — 1925-го. Розумієте, служба віддалила мене від комерції. Така вже специфіка армії. У ній я став кимось на зразок джентльмена, а всередині оселилася якась незрозуміла впевненість у тому, що у мене завжди будуть гроші. Запропонували б ви мені тоді, 1919-го, відкрити власну крамничку — торгувати тютюном чи солодощами у якомусь богом забутому селі, я б тільки розсміявся вам в обличчя. Тепер мої плечі прикрашали погони із зірочками, мій соціальний статус змінився. Проте я не став одним із тих офіцерів у відставці, які тішили себе ілюзіями, що тепер до скону віку можуть дозволити собі насолоджуватися життям, сьорбаючи джин. Я розумів, що маю знайти роботу. Причому неодмінно «в бізнесі». Дарма, що я ще не вирішив, чим саме хотів би займатися, але чітко усвідомлював, що це має бути щось серйозне — можливо, якась керівна посада, що передбачає наявність власного автомобіля, телефону і постійного секретаря. Протягом останнього року війни майже всі таким марили: пересічний адміністратор крамниці мріяв про кар’єру комівояжера, а комівояжер бачив себе директором універмагу. Все це згубний вплив армії — зірочки на погонах, офіцерська чекова книжка і регулярне харчування. До того ж як серед рядових, так і серед офіцерів панувала думка, що після війни на всіх чекатиме робоче місце з не меншим рівнем зарплатні. Ну хто б тоді воював, якби не такі мрії?

Що ж, я так і не отримав омріяної роботи. Виявилося, що немає охочих платити по дві тисячі фунтів на рік лише за мою присутність в офісі з продуманим до дрібниць інтер’єром і роздавання вказівок білявій секретарці. Як і більшість моїх колег по службі, я