Ковток повітря - Джордж Орвелл

Батько помер 1915-го. В цей час я був у Франції. Я зовсім не перебільшую, коли кажу, що зараз його втрата болить мені більше, ніж тоді. У ті дні звістка про його смерть здалася мені черговою кепською новиною, вона мене особливо не зачепила — коли ти весь час проводиш в окопі, то до всього починаєш так ставитися. Пам’ятаю, як виповз на поріг бліндажа, намагаючись роздивитися у денному світлі, що там у тому листі, пам’ятаю сліди від сліз матері, і навіть зараз відчуваю біль у колінах і запах багнюки. Мати писала, що за страховим полісом виплатили майже всю суму, яку відразу ж довелося закласти, аби розрахуватися з боргами; що на рахунку в банку ще лишилися деякі кошти, а «Сарацин» готовий викупити крамницю і навіть доплатити за хорошу репутацію. Тож у матері на руках лишається близько двох сотень фунтів, не рахуючи вартості меблів. Деякий час вона вирішила пожити у двоюрідної сестри — дружини дрібного землевласника з Докслі, що за кілька миль від Волтона, якому вдавалося непогано заробляти і в роки війни. Та це «тимчасово». Тоді ніхто не будував планів на віддалене майбутнє. У давні часи (тобто ще рік тому) таку ситуацію розцінили б як катастрофу. Батько помер, крамницю доведеться продати, мати залишається з двома сотнями фунтів — просто шекспірівська трагедія, в останньому акті якої ховають і жебрачку. Та війна наклала на все свій відбиток. Люди більше не переймалися з приводу банкротства, і перспектива потрапити до трудового табору лякала вже не так сильно. Навіть мати змінила своє ставлення до життя, хоча її уявлення про війну були доволі примарними. До того ж тоді вона сама була вже за крок від смерті (хоча ніхто з нас про це не знав).

Вона приїхала провідати мене до Істборна. Ми не бачилися два роки, а побачивши її зараз, я відчув шок. Вона якось зів’яла і стала нижчою, ніж була раніше. З одного боку, так мені здавалося тому, що тепер я був дорослим чоловіком, який встиг побачити світ, тож все довкола сприймалося в менших масштабах, та з другого — було очевидно, що вона дуже схудла, шкіра пожовкла. Як завжди, все докупи: почала розповідати мені про тітку Марту (свою двоюрідну сестру, до якої вона переїхала), про те, як за роки війни змінився Нижній Бінфілд, про хлопців, яких забрали до армії, про проблеми зі шлунком (тепер вони набули хронічного характеру), про надгробок на могилі батька, про те, яким красивим він був, коли лежав у домовині. Я чув знайомий з дитинства голос, дещо безладні материні балачки, але зараз її слова ледь сприймалися. Наче мене це більше не стосувалося. Я пам’ятав матір сповненою енергії жінкою, яка завжди стояла на захисті родини, наче фігура на носі корабля, яка завжди була поруч, як квочка біля своїх курчат, а тепер переді мною сиділа стара згорблена жінка у чорній сукні. Все змінилося. І ніколи більше не буде так, як раніше. Тоді я бачив матір востаннє. Про її тяжку хворобу мені повідомили, коли я був у навчальному таборі у Колчестері, і відразу ж дали відпустку на тиждень. Але я спізнився. Вона померла раніше, ніж я встиг дістатися Докслі. Те, що всі вважали проблемами зі шлунком, виявилося пухлиною, а раптова застуда погіршила стан її здоров’я. Лікар намагався втішити мене, повідомивши, що пухлина була «доброякісною» — дивна назва для недуги, що вбила її.

Поховали її поруч з батьком. Відтоді я не повертався до Нижнього Бінфілда. За три роки, що мене тут не було, він добряче змінився. Деякі крамниці позачинялися, деякі змінили назву. Майже всі знайомі мені хлопці воювали на фронті, частина з них загинула. Під час битви на Сомі вбили Сіда Лавгроу. Джинджер Вотсон — фермерський хлопчина з нашої банди, який голіруч умів ловити кроликів, — загинув у Єгипті. Одному з хлопців, з яким ми працювали у старого Гріммета, відірвало обидві ноги. Старий Лавгроу закрив свою лавку і жив у невеликому будиночку біля Волтона на мізерну ренту. Гріммет, натомість, непогано влаштувався, став затятим патріотом і не пропускав нагоди присоромити від імені місцевої ради тих, хто не розділяв його патріотичних настроїв. Особливим чином позначилося на місті зникнення коней — вулиці стали порожніми і похмурими. Кожного більш-менш здорового жеребця давно забрали військові. На залізничній станції ще лишався екіпаж, але кінь, що тягнув його, був настільки кволим, що якби не запряг, то впав би. Десь годину перед похороном я тинявся вулицями, вітаючись з перехожими і хизуючись формою. На щастя, я так і не зустрів Елсі. Я бачив, як усе змінилося, та водночас для мене все залишилося таким, яким було раніше. Я більше переймався тим, як виглядаю у своєму — тепер уже офіцерському — однострої з траурною стрічкою (що неабияк пасувала до костюма кольору хакі) і новеньких габардинових штанях. Навіть зараз пам’ятаю, як я стояв біля домовини на кладовищі й думав про них. А коли її почали опускати в яму, коли я усвідомив, що моя мати навіки залишиться лежати тут, глибоко під землею, в очах запекло від сліз, у носі захлюпало, — навіть у той момент думки про нові штани так і не залишили мене.

Не думайте, що мені було байдуже. Я тужив. Я більше не сидів в окопах, тож здатність сприймати звичайне людське горе знову повернулася до мене. От за чим я взагалі не сумував, так це за своїм колишнім життям. Після похорону тітка Марта, яка так тішилася з того, що її племінник тепер «справжній офіцер», що готова була витратити цілий статок на поминальну церемонію (але я не дозволив), сіла в автобус до Докслі, а я в екіпажі поїхав на залізничну станцію, звідки мені треба було спершу сісти на потяг до Лондона, а потім до Колчестера. Я проїздив повз нашу крамницю. Після смерті батька ніхто її так і не викупив: двері зачинені, віконні шибки чорні від пилюки, назву «С. Боулінг» на вивісці зчистили паяльною лампою. Я дивився на будинок, в якому виріс: тут я карапузом повзав по підлозі на кухні, вдихаючи аромати насіння, тут зачитувався «Безстрашним Донованом», виконував домашні завдання, робив приманку з хлібного тіста, ремонтував велосипед і вдягнув свій перший високий комірець. Цей будинок завжди