Ковток повітря - Джордж Орвелл

Елсі Вотерс була частиною того життя. Не знаю, як би оцінили її зараз, але за тодішніми канонами вона вважалася красунею. Як для дівчини, вона була зависокою, майже мого зросту, мала густе волосся (зазвичай заплетене у коси, вкладені вінком довкола голови) і ніжне обличчя з напрочуд витонченими рисами. Вона була з тих, хто виглядав просто неперевершено у чорному, особливо у простих чорних сукнях, які носили продавчині тканин — працювала вона у «Лілівайтс», хоча приїхала сюди з Лондона. Здається, вона була на два роки старша за мене.

Я вдячний Елсі — вона навчила мене, як поводитися з жінками. Не з жінками загалом, а з однією певною жінкою. Вперше побачив її у читацькому клубі, але зовсім не звернув на неї уваги, а через якийсь час старий Гріммет відправив мене до «Лілівайтс» по марлю (з власної ініціативи я б навряд чи туди потрапив). Ви, мабуть, знаєте, яка в цих крамницях атмосфера — дуже жіноча: тиша, тьмяне світло, запах тканини, глухий стук рулонів, які викладають на столи. Елсі тримала у руках великі ножиці, і, перехилившись через прилавок, відрізала шматок тканини. Щось у її поставі — в грудях, у вигинах тіла, які вгадувалися під чорною сукнею, привернуло мою увагу, щось надзвичайно м’яке і жіночне. Я дивився на неї і думав, як би добре було обійняти її і робити з нею все, що тільки заманеться. Вона й справді була дуже жіночною, дуже ніжною і покірною — одне слово, з тих жінок, які завжди слухаються чоловіків, хоча я б не назвав її слабкою, так само як і дурненькою, — просто вона не любила багато балакати, а іноді вражала своєю чистотою. Та і я тоді був невинним юнаком.

Ми були разом більше року. У такому маленькому містечку, як Нижній Бінфілд, нам не дозволили б жити під одним дахом, тож офіційно ми «зустрічалися» — це не те саме, що заручини, та такі вже у провінції закони. Від головної дороги до Горішнього Бінфілда тягнулася ще одна — під пагорбами. На ній був прямий відрізок з величезними каштанами обабіч, що тягнувся десь на милю, а в траві під деревами ховалася стежина, яку називали «стежиною закоханих». Ми часто ходили туди травневими вечорами, коли квітнуть каштани. Ночі ставали коротшими, і після роботи ще було достатньо світло. А які приємні вечори у червні! Блакитні сутінки ніжно огортають все довкола, легкий вітерець пестить обличчя, наче шовк. Часом у неділю під вечір ми вирушали до Чемфорд Гілл, а звідти на луги, що лежали біля Темзи. Це був 1913-й. О боже! 1913-й! Та тиша, той спокій, як і потічок води, що струменів від греблі, — все це більше ніколи не повернеться. Я не про час, ні, а про відчуття всередині. Відчуття спокою, коли тобі нікуди не треба поспішати, коли тобі нічого боятися — відчуття, яке ти або пережив, і в такому разі говорити про нього немає сенсу, або ніколи не спізнав, а отже, ніколи вже й не спізнаєш.

Серйозні стосунки між нами зав’язалися не раніше літа. Я був надто сором’язливим хлопцем, не знав, з чого почати, та навіть і припустити не міг, що до мене у неї хтось був. Якось у неділю ми пішли прогулятися буковим лісом, що за Горішнім Бінфілдом. Там можна було усамітнитися. Я аж помирав, так сильно хотів її, і здогадувався, що вона чекала, коли я зроблю перший крок. Не знаю, чому мені раптом сяйнула ця думка — піти до Бінфілд-хаусу. Старому Годжесу було за сімдесят, та у нього б не забракло сили нас нагнати. Але я подумав, що о такій порі він уже має спати. Ми пролізли крізь шпарину в загорожі й вийшли на стежку між буками, що вела до ставка. Востаннє я тут був чотири року тому. Відтоді нічого не змінилося. Ті самі дерева довкола, в яких легко сховатися і лишитися на самоті, той самий зотлілий сарай для човнів у хащах очерету. Ми всілися на траві серед кущів м’яти: довкола ні душі, таке відчуття, наче ми не в Англії, а десь у Центральній Африці. Ми довго цілувалися, а тоді я підвівся — захотілося розім’яти ноги. Я страшенно хотів її і готовий був зробити рішучий крок, але цей страх... Дивно, та у той момент в моїй голові вертілася ще одна думка: я не був тут чотири роки. І от тепер, коли я зовсім поруч, біля того потаємного ставка, просто гріх не піти й не подивитися на тих величезних сазанів. Відчував, що якщо не зроблю цього, то потім себе картатиму, — я не думав про те, чому за всі ці чотири роки я жодного разу не прийшов сюди. Спогади про ту рибу завжди були зі мною, чекали свого часу, і я знав, що настане день, коли я зловлю її. Це ж мої сазани. І я покрокував у тому напрямку; пройшовши десь ярдів з десять, я зупинився і повернув назад. Щоб дістатися до того ставка, треба було продиратися крізь кущі ожини і густі хащі зелені, а мій одяг аж ніяк не відповідав ситуації. Була неділя, і я був вбраний у вихідний одяг: темно-сірий костюм, котелок, черевики на застібках і високий комірець, що мало не врізався у вуха. Так тоді вдягалися на недільні прогулянки. А ще я палав бажанням — хотів Елсі. Я повернувся і підійшов до неї: вона лежала на траві, прикриваючи обличчя долонею, і навіть не поворухнулася, почувши мої кроки. У тій своїй чорній сукні вона виглядала такою ніжною, такою жаданою — не знаю, якими ще словами це описати, та здавалося, що її тіло піддатливе, що з ним можна робити все, що заманеться. Вона належала мені, і я міг отримати від неї все, що завгодно, варто лише захотіти. Раптом страх зник. Відкинувши капелюха на траву (пам’ятаю, як він підскочив), я опустився на коліна й оволодів нею. І досі відчуваю запах свіжої м’яти. Вона стала моєю першою жінко, але я у неї не був першим, тож усе пройшло доволі гладко. От і вся історія. Я й думати забув про сазанів і пізніше майже про них не згадував.

1913-й, 1914-й. Весна 1914-го. Спершу починає квітнути терен, за ним глід, а тоді каштани. Недільні прогулянки вздовж річки, вітерець гойдає високу траву, перетворюючи її