Ковток повітря - Джордж Орвелл
Уся ця історія з Джо добряче підкосила батька. З одного боку, витрат стало менше, але йому дуже боліло, що Джо просто зник, не сказавши нікому ні слова, а ще батько страждав від відчуття сорому. Його вуса геть посивіли, і здавалося, що він став нижчим на зріст. Певно, мій спогад про батька — сивого, сутулого, в окулярах, із заклопотаним виразом обличчя — саме з тих часів. Поступово його з головою накрили фінансові проблеми, і він припинив звертати увагу на все інше. Все менше він говорив про політику та писанину в недільних газетах і все більше про те, як падають прибутки від торгівлі. Усі ці проблеми позначилися й на матері. З дитинства я пам’ятаю її як постійно натхненну жінку — з густим світлим волоссям, свіжим обличчям і нестримним потоком енергії, схожу на одну з тих фігур, якими прикрашають ніс корабля. Тепер вона зовсім спала з лиця, стала знервованою і помітно постарішала. Її страви стали прісними, все частіше ми вечеряли баранячою шиєю, а понад те матір почала використовувати маргарин (раніше всім було заборонено навіть вимовляти це слово вголос); всю свою енергію вона тепер витрачала на переживання через ціну на вугілля. Після того як зник Джо, батькові довелося шукати нового помічника у крамницю, та відтоді він, економлячи гроші, брав на роботу зовсім юних хлопців, які були занадто слабкими, щоб пересувати тяжкі коробки, і не затримувалися довше ніж на рік-два. Іноді, коли я був удома, то допомагав батькові. Робити це постійно не мав бажання — такий вже я егоїст. І досі перед очима картина: батько йде через двір, зігнувшись мало не навпіл під вагою мішка, так що його майже не видно з-під нього — як равлика під мушлею. Велетенський мішок вагою, певно, у сто п’ятдесят фунтів пригинає його до землі, а з-під нього виглядає заклопотане обличчя. У 1911-му його підкосило так, що довелося кілька тижнів відлежати у госпіталі — тоді він найняв замість себе людину наглянути за крамницею, що теж влетіло в копійчину. Спостерігати за тим, як власник маленької крамниці йде на дно, видовище не з приємних — це не робітник, якого щойно звільнили і який тепер тримається на плаву за рахунок соціальних виплат. Торгівля все ще йде: десь повільніше, десь жвавіше — тут вдалося заробити шість шилінгів, а там записати у збитки. Той, хто роками приходив до тебе за товаром, в якийсь момент зникає, перекинувшись до «Сарацину»; а хтось щойно завів з десяток курей і замовив корму на тиждень. Якось можна протриматися. Ти й досі «сам собі господар», хоч і дещо більше заклопотаний, можливо, не настільки впевнений у майбутньому, з прибутками, що постійно падають. І так може тривати не рік, не два — може, ціле життя, якщо пощастить. У 1911-му помер дядько Ізекіль, залишивши у спадок сто двадцять фунтів, які неабияк підтримали батька. Тільки за два роки потому йому довелося закласти свій страховий поліс.
Тоді я й гадки не мав, про що йдеться. Чесно кажучи, всі ці батькові проблеми, «квола» торгівля означали для мене одне: те, що доведеться відкласти моє самостійне життя. Мені, як і батькові, здавалося, що наша крамниця існуватиме вічно, тож я трохи злився на нього через те, що він не поставився до ситуації з більшою відповідальністю. Тоді я просто не усвідомлював, як і він сам, що це початок кінця, що справи ніколи більше не підуть вгору, і якщо йому пощастить дожити до сімдесяти років, останні дні свого життя він проведе у трудовому таборі. Скільки разів, минаючи «Сарацин», я ловив себе на думці, що радше зазирнув би в цю ошатну крамницю, ніж зайшов до старої батьківської лавки з вивіскою, на якій вже ледь виднілися білі літери «Я. Боулінг», і пакунками з кормом для птахів, що давно вицвіли. Я й подумати не міг, що для батькового бізнесу «Сарацин» стане хробаком-паразитом, що жертиме його зсередини. Іноді я ділився з ним тим, про що дізнався на своїх заочних курсах — про нові методи і технології продажів. Та йому до цього не було діла. Адже він успадкував свою справу, працював не покладаючи рук, продавав добротний товар за вигідною ціною, тож з часом все мало налагодитися. І справді, тоді мало хто з дрібних торгівців закінчив у трудовому таборі. Якимось чином їм вдалося зберегти бізнес, ще й прибуток бодай у кілька фунтів. Це були перегони між смертю і банкрутством. На щастя, смерть наздогнала батька першою, а вслід за ним пішла і мати.
У 1911—1913 роках жилося не так уже й погано. У 1912-му я зустрів Елсі Вотерс. Нас познайомив вікарій з читацького клубу. До того часу я, як і всі хлопці мого віку, полював на дівчат, а коли нарешті вдавалося когось підчепити, домовлявся з ними про «прогулянку» в неділю ввечері. Та у мене тоді не було постійної дівчини. Не дуже це просто — залицятися до дівчат, коли тобі шістнадцять. Був у місті район, в якому юнаки тинялися по двоє, виглядаючи дівчат. А ті, так само парами, неквапливо прогулювалися, ніби не помічаючи хлопців. Та варто було встановити контакт, як вони гуляли вже вчотирьох, переважно мовчки. Найбільшою проблемою (особливо коли ти опинявся наодинці з дівчиною) було завести розмову. Та з Елсі Вотерс все було інакше. Щоправда, тоді вже я був достатньо дорослим.
Але я не збираюся розповідати вам історію про нас з Елсі (хоча є про що розказати). Просто вона в мене асоціюється з тим довоєнним періодом. Здавалося, що тоді завжди було літо (так уже відклалося у моїй пам’яті): біла запилюжена стежина, що в’ється між каштановими алеями, аромат левкоїв, зелені ставки під вербами, сплески на
