Ковток повітря - Джордж Орвелл
Що ж, так і виглядало моє життя більше п’яти років — моторний юнак з круглим обличчям, рожевими щоками і світлим волоссям (мене більше не підстригали коротко, тепер я зачісував волосся назад і змащував спеціальним гелем — «прилизував», як тоді казали), за вухом олівець, у білому фартуху, бігає за прилавком, спритно зважуючи пакетики з кавою, не забуваючи нагріти клієнта під улесливі: «Так, мем! Авжеж, мем! Наступне замовлення, мем!» з ледь відчутним акцентом кокні. Працювали ми до сьомого поту — старий Гріммет тримав нас у крамниці по одинадцять годин на день (окрім четверга і неділі, а тиждень перед Різдвом перетворювався на справжнє пекло). Проте зараз, озираючись назад, маю сказати — то був непоганий час, який залишив світлі спогади. Не думайте, що я не мав амбіцій. Я розумів, що не можу залишатися помічником бакалійника до гробової дошки — я «вчився торгівлі» і знав, що колись настане день, коли я матиму достатньо коштів, щоб «влаштуватися». Так все тоді й відбувалося. Це було до війни, пам’ятаєте? До економічного спаду, до безробіття. Роботи всім вистачало. Будь-хто міг почати власну справу — завжди можна було знайти місце для ще однієї крамнички. Та час не стоїть на місці: минав 1909-й, 1910-й, 1911-й. Помер король Едуард. Газети вийшли з траурною рамкою по краю. У Волтоні відкрилися два кінотеатри. На дорогах почало з’являтися більше автомобілів, а між містами відкрили автобусне сполучення. Коли над Нижнім Бінфілдом уперше пролетів аероплан — хистка, ненадійна конструкція з пілотом, що сидить посередині на сидінні, яке нагадує стілець, — мало не весь люд з криками повибігав на вулицю. Почали говорити, що німецький імператор надто зазнався і «тепер не уникнути цього» (тобто війни з Німеччиною). Моя зарплатня потроху зростала — перед самим початком війни я отримував двадцять вісім шилінгів на тиждень. Спершу матері на господарство відраховував по десять, трохи згодом (коли стало зовсім скрутно) — по п’ятнадцять, та навіть з тим, що лишалося, почувався багатієм — відтоді ніколи більше не відчував себе так. Я підріс ще на дюйм, під носом з’явилися вусики, я носив черевики на застібках і високі комірці. У неділю, коли треба було йти до церкви, я виглядав справжнім джентльменом — у своєму вишуканому темно-сірому костюмі, котелку і чорних лайкових рукавичках, що лежали поруч на лавці. Мати дуже пишалася мною. У перервах між роботою і «виходом в люди» по четвергах, думками про одяг і дівчат я плекав амбіції бізнесмена — хотів бути кимось на кшталт Левера чи Вільяма Вайтлі[15]. З шістнадцяти до вісімнадцяти років я наполегливо намагався «стати на правильний шлях» і сумлінно готувався до кар’єри комерсанта — працював над дикцією, майже позбувся акценту кокні (в долині Темзи селянський акцент зникав; майже всі, хто народився після 1890-го року, за винятком фермерських хлопців, підхоплювали кокні). Пішов на заочні курси до комерційної академії Літлбернза — вивчав там бухгалтерську справу, ділову англійську, дочитав до кінця страшенно нудний посібник під назвою «Мистецтво продажів», покращив свої знання з арифметики і навіть удосконалив почерк. Пам’ятаю, як сімнадцятирічним сидів до ночі, старанно відпрацьовуючи каліграфію у тьмяному світлі гасової лампи. Тоді я багато читав — головним чином кримінальні та пригодницькі історії, іноді книжки, загорнуті в папір, які хлопці у крамниці називали «гаряченьким» (переклади романів Мопассана і Поля де Кока). Та десь за рік мене потягнуло на інтелектуальну літературу — я оформив абонемент до місцевої бібліотеки і почав студіювати твори Мері Кореллі, Голла Кейна і Ентоні Гоупа. Саме тоді я вступив до читацького клубу Нижнього Бінфілда, яким керував вікарій. Цілу зиму приходив на їхні щотижневі зустрічі для «обговорення літератури». Піддавшись впливу вікарія, прочитав уривки із «Сезаму і Лілій», навіть взявся за Браунінга.
А роки минали: 1910-й, 1911-й, 1912-й. Справи у батька йшли дедалі гірше — хоча він і не збанкрутував, але все йшло на спад. Утеча Джо з дому стала для батьків ударом. Сталося це невдовзі після того, як я пішов працювати до старого Гріммета.
У свої вісімнадцять Джо був справжнім шибайголовою. Дужий молодик з кремезними плечима, великою головою, поглядом з-під лоба і густими вусами, він був більшим за будь-кого в родині. Найчастіше його можна було побачити у барі «Георг» або на порозі крамниці — стояв і підпирав двері, руки в кишенях, на перехожих кидав суворі погляди (ніби от-от вріже комусь), окрім випадків, коли це були дівчата. Коли приходив клієнт, він трохи відсувався вбік — так що ледь вистачало місця для проходу — і, не витягаючи рук з кишень, кидав через плече: «Батьку! Клієнт!» Це найбільше, на що від нього можна було чекати у сенсі допомоги. Батьки у відчаї повторювали: «І що з нього буде?» До того ж обходився родині він збіса дорого — з огляду на те, що полюбляв прикластися до чарки і постійно палив. Одного вечора він пішов і більше не повернувся. Зламав касу і вичистив її; на щастя, грошей там було небагато — близько восьми фунтів. Та цього б вистачило, щоб дістатися Америки четвертим класом. Підозрюю, що саме так він і вчинив, хоча ніхто й досі не знає напевно. У місті зчинився галас. За офіційною версією, Джо втік через те, що від нього завагітніла Саллі Чиверс — дівчина, яка жила на одній вулиці з родиною Сіммонсів. Незабаром вона мала народжувати, і всім було відомо, що вони з Джо зустрічалися. Та оскільки крім нього в неї був ще з десяток кавалерів, так і не вдалося з’ясувати,
