Ковток повітря - Джордж Орвелл

— От чорт! — випалив я. — Треба хоч кілька зловити.

— Ага! Звісно, що на... наловимо. Вертаймося у село. Треба рознюхати, де дістати снасті.

— Домовилися! Тільки треба слідкувати, щоб нас не заскочив сержант. Інакше — нам капець.

— Пофіг на сержанта! Хай хоч четвертуватиме. Все одно піду і наловлю тієї чортової риби.

Вам, певно, важко зрозуміти, наскільки ця думка — наловити риби — замарила нам голову. Ну, хіба що ви теж колись воювали. Під час війни тебе опановує така смертельна нудьга, що починаєш хапатися за будь-яку, навіть примарну, можливість розважитися як за останню соломинку. Якось я спостерігав, як двоє товаришів билися мало не на смерть за журнал, який коштує не більше трьох пенні. Але є в цьому дещо цінніше — можливість на цілий день втекти від атмосфери війни. Можливість посидіти під тополями, порибалити, подалі від свого загону, від шуму, уніформи, солдатів, шикувань, вигуків сержанта! Риболовля — абсолютно протилежне війні заняття. І хоча нам страшенно кортіло закинути вудочки, у нас не було цілковитої впевненості в тому, що нам це вдасться. Нас лихоманило від однієї лише думки про рибу. Будь-якої миті нас міг зупинити сержант чи хтось з офіцерів, до того ж було невідомо, як довго ми лишатимемось у селищі (може тиждень, а може — лише кілька годин). Та у нас і досі не було нічого для снастей — ані шпильки, ані шматка міцної нитки. Ми мали щось вигадати. Ставок із силою-силенною риби так і манив до себе. Спершу треба було відшукати прут. Краще за все підійшла б верба, але ніде поруч верби не росли. Ноббі запримітив тополю, зрубав гілку й обтесав її своїм ножем — вийшло щось схоже на прут. Сховавши нашу вудочку в кущах біля берега, ми прокралися назад до селища, перш ніж хтось помітив нашу відсутність.

Далі потрібна була голка, щоб зробити з неї гачок. Та де ж її візьмеш? Один із наших товаришів мав штопальні голки, але вони були надто товсті, ще й з тупим кінцем. Навіщо вони нам потрібні, ми нікому не пояснювали — боялися, що довідається сержант. Зрештою, вирішили звернутися до повій з околиці. У них точно мають бути голки. Коли ми приїхали туди (вхід до будинку був ззаду, і нам довелося пройти через двір, брьохаючи по багнюці, двері були зачинені, а повії відсипалися після трудів праведних. Хвилин десять ми горлали, гатили у двері, доки на поріг не вийшла товста потворна жінка у халаті, щось вигукнувши до нас французькою:

— Голка! Голка! Нам потрібна голка!

Авжеж, вона не могла допетрати, чого ми від неї хочемо. Тож Ноббі вирішив, що його англійську іноземка зрозуміє швидше:

— Г-о-л-к-а! Є голка? Ота-ка!

Він спробував показати процес шиття руками. Повія помилково витлумачили його жести і ширше відчинила двері. Кінець кінцем нам вдалося пояснити, що нам потрібно, і голку ми зрештою таки отримали. Повернулися якраз до обіду.

Після трапези до загону заходив сержант — видивлявся, кого б відправити у наряд, та ми вчасно сховалися під копицею сіна. Щойно він пішов, ми запалили свічку, потримали над нею голку, доки вона нагрілася так, що стала аж червоною, а тоді зігнули її, зробивши гачок для вудочки. У нас не було інструментів, тож ми добряче обпекли собі пальці. Далі взялися за волосінь. Тонких ниток теж ні в кого не було, та в одного товариша ми таки надибали котушку з добротними нитками для шиття. Йому ніяк не хотілося з нами ділитися — довелося віддати цілу пачку цигарок. Нитка була затонка, тож Ноббі склав її втроє і, закріпивши цвяхом на стіні, обережно сплів докупи. Тим часом я, обійшовши все село, знайшов корок, зробив посередині отвір, встромив у нього сірника — от і поплавець! На селище опускалися сутінки, надходив вечір.

Основне ми вже мали, непогано було б ще розжитися повідком з кишки. Довго не могли придумати, де б його дістати, аж раптом сяйнула думка про санітара з госпіталю. У нього не було кетгуту для зашивання ран, та ми подумали, що він може знати, де його взяти. А коли запитали, виявилося, що він тримає моток з хірургічними нитками у своєму наплічнику (певно, поцупив з якогось іншого госпіталю). Кетгут був старим і розлізся на шматки по шість дюймів завдовжки кожен. І за це нам довелося віддати ще одну пачку цигарок. Як тільки сіло сонце, Ноббі розмочив їх у воді і міцно зв’язав. Тепер у нас було все необхідне: гачок, вудочка, волосінь, поплавець і поводок. Хробаків можна було накопати по дорозі. Нарешті! Ставок з окунями буде нашим! Вони так і просяться до рук. Ми були настільки збуджені, що навіть забули зняти черевики перед тим, як лягти подрімати. Вже завтра! Якби війна відпустила нас бодай на один-єдиний день! Ми твердо вирішили, що втечемо на цілий день відразу ж після ранкової перевірки, навіть якщо ввечері на нас чекатиме найжорстокіше покарання.

Напевно, ви вже здогадалися, що було далі. Під час ранкової перевірки нам наказали зібрати речі і за двадцять хвилин бути у строю. Дев’ять миль ми пройшли пішки, а тоді нас посадили на вантажівки і повезли на іншу ділянку фронту. На ставок під тополями ми так і не повернулися. Здається, трохи згодом рибу там перетруїли гірчичним газом.

Відтоді я навіть не згадував про риболовлю. Було не до цього. Війна, потім, як і всім, треба було мало не битися за роботу; згодом я отримав роботу, а робота отримала мене. Влаштувався у страхову контору, поповнивши лави молодих амбітних бізнесменів зі сталевою щелепою і непоганими перспективними — прямісінько з рекламних проспектів Кларкс-коледжу, а згодом перетворився на рядового працівника із зарплатнею у п’ять-десять фунтів на тиждень і напіввласною віллою у передмісті. Такі люди ходять рибалити не частіше, ніж біржові брокери збирати первоцвіти. Це їм не личить. Для них є інші види дозвілля.

Звичайно, щороку я на два тижні йду у літню відпустку. Самі знаєте, що це за відпустка: Маргіт, Ярмут, Істборн, Гастінгс, Борнмут, Брайтон. Можливі деякі відхилення від маршруту — все залежить від того, як цього року з грошима. З такою жінкою, як Гільда, головна розвага під час відпочинку — без кінця-краю вираховувати, на скільки шилінгів власниця пансіону надуває нас. А ще кілька разів на день повторювати дітям: «Ні, ми не можемо купити