Ковток повітря - Джордж Орвелл
Стільки всього тоді відбувалося! Приміром, за рік я виріс на три дюйми, вперше вдягнув довгі штани, отримав кілька нагород у школі, готувався до конфірмації, переповідав сороміцькі історії, взявся за читання, долучився до загального захопленнями білими мишами, колекціонував марки. Та згадую завжди саме риболовлю. Літні дні — це залиті водою луги, синь пагорбів на видноколі, затока під вербою та зелені озера. Літні вечори — це сплески риби на поверхні води, цвірінчання вечірніх птахів, що пролітають над головою, дим з люльок, набитих тютюном. Ви тільки зрозумійте мене правильно. Я не маю наміру воскрешати тут сентиментальні спогади дитинства. То все дурість. Якщо в когось це і виходить добре, то у старого Портіуса (мій товариш, колишній учитель, але про нього трохи далі). От хто вміє оспівувати поетичні роки дитинства. Іноді він зачитує рядки з книжок — наприклад, щось з «Люсі Грей» Вордсворта. Власних дітей у Портіуса немає. Правда в тому, що в дітях годі дошукуватися якоїсь поезії. Насправді, це малі виродки, які не набагато відрізняються від тварин, та тварини навіть на чверть не такі егоїсти. Хлопців мало цікавлять принади природи. Вони не милуються краєвидами, їм байдуже до квітів, хіба що якісь рослини згодяться як перекус, та хлопці не зможуть відрізнити одну рослину від іншої. Єдине, що зближає хлопців з поезією, це натхнення щось зруйнувати, прибити когось. Та попри це, дитинство для них — особливий час. Тільки тоді ти відчуваєш таку енергію, таке завзяття, яких більше ніколи не зазнаєш у дорослому житті, — роки, коли ти впевнений, що життя лише починається і все ще попереду.
У дитинстві я не вирізнявся приємною зовнішністю — солом’яне волосся стирчало стріхою, чуб спадав на лоба. Я не з тих людей, які ідеалізують своє дитинство, ба більше: не маю жодного бажання туди повернутися. Я давно охолов до більшості занять, які так мене тоді надихали. Тепер мені байдуже, чи трапиться ще колись нагода поцілити битою по м’ячу, і навіть не подумаю витратити бодай три пенси на жменю солодощів. Та от з риболовлею інша справа. Ця пристрасть засіла в мені глибоко і, вочевидь, надовго. Ви, певно, вважаєте мене йолопом, але мені — сорокап’ятирічному товстунові з двома дітлахами і будинком у передмісті — і зараз кортить взяти в руки вудочку і посидіти на березі річки. Чому? Та тому, що моя душа прив’язана до дитинства — не до мого власного дитинства, а до того світу, в якому я зростав і який сьогодні доживає свої останні дні. А риболовля була моїм улюбленим заняттям тих часів. Як тільки згадуєш про риболовлю, пам’ять відразу ж воскрешає речі, які більше не належать цьому світу. Сама лише думка просидіти цілий день з вудочкою на березі тихого ставка під вербою лишилася у довоєнних часах, у світі, в якому ще не було радіо, літаків, Гітлера. Навіть у назві нашої риби вчувалася якась безтурботність: ялець, краснопірка, плітка, верховодка, короп, лящ, щука, лин, головень. Звучить так мирно і надійно. Ті, хто вигадував для риби ці назви, ніколи не чули про кулемети, не жили у постійному страху перед агресором, не ковтали щохвилини аспірин, не знали, що таке кінотеатр, і не сушили голову над тим, як уникнути трудового табору.
Цікаво, чи хтось взагалі рибалить у наші дні? В радіусі ста миль довкола Лондона риба давно перевелася. Уздовж берега лишилися поодинокі «клуби рибалок», мільйонери їздять у Шотландію ловити форель у приватних водоймах — така собі забавка для снобів, де рибу спеціально підгодовують. Та хто ж зараз поїде рибалити на відкриту водойму? Куди поділася вся звичайнісінька англійська риба? У дитинстві всі ставки просто кишіли нею. Тепер всі вони пересохли, а річки, якщо не забруднені хімікатами з фабрик, то завалені іржавими бляшанками чи зужитими шинами від мотоциклів.
Найяскравіші мої спогади про рибину, яку так і не зловив. Певно, в цьому немає нічого особливого.
Мені було десь чотирнадцять, коли батько зробив якусь послугу старому Годжесові — наглядачеві бінфілдського маєтку (зараз і не пригадаю, яку саме; мабуть, дав якийсь засіб, що вилікував його птицю від глистів). Хоча Годжес і був ще тим старим чортякою, та не забув віддячити за послугу. Якось, перестрівши мене на порозі нашої крамниці, він нахилився до мене, так що його суворе обличчя, ніби вирізане зі старого пня, було зовсім близько до мого, вишкірив два свої останні почорнілі довгі зуби і прохрипів:
— Гей, малий! Часто рибалиш?
— Часто.
— Так я і думав. Тоді слухай сюди. Якщо хочеш, бери свою вудочку і приходь — дозволю тобі порозважатися там, за парком. Там і лящ, і щука водяться. Та ані пари з вуст! І тільки спробуй притягти з собою когось зі своїх хлопців — шкуру спущу!
Сказавши це, він насупився, ніби усвідомив, що бовкнув зайвого, завдав мішок з кукурудзою на плече і пішов геть. Наступної суботи, по обіді, я взяв велосипеда і поїхав до Годжеса з кишенями, набитими черв’яками і мухами. На той момент у бінфілдському маєтку ніхто не жив років десять, а то й двадцять. Для хазяїна, пана Фаррела, утримувати будинок стало надто дорого, а може, він просто більше не міг чи не хотів у ньому жити. Він переїхав до Лондона; дохід від ферм дозволяв йому триматися на плаву,