Ковток повітря - Джордж Орвелл

а маєток він послав під три чорти. Огорожа прогнила так сильно, що аж позеленіла, парк заріс бур’яном, город перетворився на джунглі, а сад став схожим на дике поле, і тільки де-не-де кілька старих трояндових кущів нагадували про те, що колись тут були клумби. Та сам будинок був надзвичайно мальовничим, особливо якщо дивитися здалеку. Великий білий маєток з колонами і височезними вікнами будував, імовірно, за часів королеви Анни хтось, хто бував в Італії. Якби я зараз там опинився, то, напевно, поринув би у роздуми про те, як люди там жили і які надії на світле майбутнє покладали ті, хто його будував. Але тоді, в дитинстві я не надто вдивлявся у деталі. Старий Годжес, якого я потурбував, щойно він закінчив обідати, без особливого захоплення, але показав дорогу до водойми. Ставок, який був за кілька сотень ярдів від будинку — справжнє таємне місце, заховане у хащах букового лісу, — виявився досить великим, майже як озеро: десь сто п’ятдесят ярдів упоперек. Я був у захваті — навіть у такому юному віці мене вразило те, що за десяток миль від Редінга, всього лишень за півсотню миль від Лондона можна знайти таке усамітнене місце. Було таке відчуття, що ти десь на березі Амазонки. З одного боку ставок був оточений щільними рядами букових дерев, гілки яких де-не-де схилялися додолу, відображаючись на поверхні води. На другому боці виднівся трав’янистий берег у заростях м’яти. А у дальньому кутку, серед очерету, догнивав сарай для човнів.

У воді табунцями плавали маленькі, не довші за шість дюймів, лящики. Їхні спинки, переливаючись у променях сонця, виблискували темно-червоними плямками на лусці. Водилися там і щуки, мабуть, доволі великі. Я їх так і не побачив на власні очі, але бувало, що котрась із них, поніжившись в очеретяних хащах, раптом стріпнеться й піде каменем на дно. Дарма я намагався впіймати бодай одну. І на яльця, і на пічкура з Темзи приманював (привозив їх живими у скляних банках), навіть спінер змайстрував з уламка жерстяної банки. Та щука не клювала на мою наживку — була добре відгодована дрібною рибою, до того ж її навряд чи витримала б волосінь на моїй вудочці. Не було такого дня, щоб з того озера я не вертався хоча б з десятком лящів. Іноді під час літніх канікул я їздив туди на весь день, прихопивши вудочку, журнал «Чамз» чи «Юніон Джек» і сандвіч із сиром, загорнутий матір’ю в газету. Порибалю кілька годин поспіль, потім ляжу на траву погортати «Юніон Джек», та сплеск риби і аромат приманки змушують підвестися — і от я вже поспіхом прямую до води, і так до самих сутінок. Найбільше я тішився з того, що міг усамітнитися; і хоча дорога пролягала зовсім поруч, я завжди був один. Тоді я вже достатньо подорослішав, щоб зрозуміти, як добре іноді лишитися наодинці із самим собою. Дерева навколо створювали таку атмосферу, що здавалося, ніби ставок належить тільки тобі, і довкола ні душі, окрім риби у воді і голубів, що пролітають над головою. Скільки ж разів за ті два роки, що я туди їздив, я рибалив? Певно, не більше десяти. Зрештою, три милі на велосипеді — не близький світ, приїздиш уже по обіді. А часом просто щось ставало на заваді, з’являлися якісь інші важливі справи, чи йшов дощ. Самі розумієте, всіляке трапляється.

Якось, пам’ятаю, улову зовсім не було, і я вирушив дослідити найвіддаленішу частину берега. Стежину туди підтопило водою, ще й довелося продиратися крізь кущі ожини, переступаючи через сухі гілки, що попадали з дерев. Здолавши десь п’ятдесят ярдів, я раптом натрапив на інший ставок, про існування якого раніше навіть не здогадувався. Це був невеликий ставок, десь ярдів двадцять завширшки, що темнів під гілками дерев. Вода була напрочуд прозорою, і було видно, що тут доволі глибоко (можна було роздивитися все футів на п’ятнадцять углиб). Деякий час я потинявся там, насолоджуючись приємною вологою і запахом гілок, що прогнили, як і будь-який хлопець мого віку. Аж раптом побачив таке, що мало не підскочив.

Велетенська рибина! І я не перебільшую. Вона насправді була чималою — завдовжки з мою витягнуту руку. Промайнула під водою і пірнула на глибину під тінню дерев по той бік ставка. Цієї миті я відчув, ніби мене проштрикнули мечем. Я ніколи в житті не бачив риби таких розмірів. Мені просто перехопило подих, аж раптом у товщі води ковзнула ще одна рибина, така сама велика, а за нею третя, а далі ще дві! Їх було повно у цьому ставку. Напевно, сазани. Хоча це могли бути й лящі чи лини, та, скоріш за все, сазани. Лящі і лини не виростають до таких розмірів. Я зрозумів, що сталося. Раніше обидва ставки з’єднувала протока, та з часом вона пересохла, а ліс розрісся і сховав менший ставок від сторонніх очей, а згодом про нього просто забули. Таке іноді трапляється: про водойму забувають, ніхто більше там не рибалить, минають роки чи навіть десятиляття, і риба, що там водиться, виростає до неймовірних розмірів. Здорованям, які пропливали переді мною, могло бути років сто. І нікому, окрім мене, про них не було відомо. Цілком можливо, що востаннє люди з’являлися тут років двадцять тому; мабуть, і сам Годжес забув про це місце, і управитель маєтку пана Фаррела.

Уявляєте, що я відчував тієї миті? Я не міг більше там залишатися. Стрілою помчав назад, до першого ставка, збирати снасті. Марно було намагатися впіймати тих велетнів на мою волосінь — вони б порвали її, як тоненьку волосину. З другого боку, лишитися ловити дрібненьких лящів я теж не міг. Коли я побачив тих сазанів, мій шлунок просто скрутило, я майже відчув, як мене починає нудити. Я сів на велосипед і стрімголов полетів униз з пагорба додому. Оце так пригода для хлопчиська! Натрапити на потаємний ставок у лісових хащах з силою-силенною величезної риби, якої ніхто ніколи не ловив і яка готова була проковтнути першу-ліпшу приманку, яку їй підсунеш. Лишалося тільки знайти міцну волосінь для вудочки. Та я вже мав план дій. Ладен був навіть вкрасти гроші, аби тільки купити необхідні снасті. Мені за всяку ціну необхідно було роздобути десь півкрони, щоб купити міцну шовкову волосінь, повідець з кишки чи сухожилля, гачки номер п’ять, а також запастися всіма видами наживки: кониками, хлібно-сирною пастою з тіста, м’ясними мухами, хробаками — всім, що могло б