Ковток повітря - Джордж Орвелл
Але таких вакансій не було, тобто не було місць з фіксованим посадовим окладом. Пропонували роботу, де твоїм заробітком був відсоток з продаж — тільки це ж справжнісінький рекет. Тоді цей бізнес саме починав розвиватися. Для будь-якої компанії це був чудовий спосіб збільшити обсяги продажів і розрекламувати свій продукт без зайвих витрат і ризиків — бізнес процвітатиме, навіть коли торгівля не йде. Вони постійно годують обіцянками, що за кілька місяців переведуть на твердий оклад, а коли вижмуть з тебе останні соки, одразу ж з’явиться черговий молодик, готовий працювати за відсоток. Як ви вже могли здогадатися, я досить швидко знайшов таку роботу. Навіть встиг змінити кілька місць. Слава богу, не довелося продавати пилососи зі словниками. Натомість я пропонував пральний порошок, штопори, відкривачки для консервів і подібне кухонне начиння, а згодом всілякі канцелярські товари: скріпки, копіювальний папір, стрічки для друкарських машин і таке інше. У мене непогано виходило. Я вмію продавати товари. У мене є характер і відповідні манери. Але мені не вдавалося пристойно заробляти. Це просто неможливо на такій роботі.
Так минув рік. Це був ще той досвід! Я мотався по всій країні: найвіддаленіші куточки, околиці провінційних містечок, паршиві готелі з простирадлами, від яких тхне пліснявою, а на сніданок — яєчня з жовтками, блідішими за цитрину. І всюди зустрічаєш таких самих колег-бідолах, зазвичай батьків сімейств середнього віку, у пальті і побитих міллю котелках. І всі вони плекають надію, що от-от у них піде торгівля і зароблятимуть вони вже п’ять фунтів на тиждень. Тиняєшся від однієї крамниці до іншої, постійно сперечаєшся з їхніми власниками, які ніколи тебе не вислухають, а щойно з’являється клієнт, маєш посунутися вбік. Та я не надто цим переймався. Але зустрічалися диваки, які не могли навіть переступити поріг крамниці без того, щоб не знітитися. Та я не з таких. Я вмію діяти жорстко і, чесно кажучи, можу переконати будь-кого купити абсолютно не потрібну йому річ. Навіть якщо просто перед моїм обличчям зачинять двері — не біда, якось переживу. За великим рахунком, мені подобається така робота — звісно, за умови, що є перспектива непоганого заробітку. Важко сказати, чи багатьох речей я встиг навчитися за той рік, та з упевненістю можу заявити, що позбувся багато чого. Армійські дурниці відразу ж вилетіли з голови, а все те, про що довідався з книжок за час свого ледарювання, швидко забув. Здається, я нічого, окрім детективів, і не читав у подорожах. Мені тоді було не до високого стилю. Мене поглинули реалії буденного життя. Зрештою, чим тоді була для мене реальність? Передовсім, необхідністю збути свій товар — здавалося, я приречений робити це до кінця життя. Більшості людей доводилося тим чи тим способом продавати себе (отримав роботу, тож тримався за неї до останнього). Одразу після війни скрізь, хоч куди поткнися, робочих місць було менше, ніж охочих працювати. І це страшенно отруювало життя. Почуваєшся, наче на борту корабля, що йде на дно, з чотирнадцятьма рятувальними жилетами — тільки от пасажирів дев’ятнадцять. «Але що в цьому нового?» — запитаєте ви. Який стосунок це має до війни? А от який. Ти постійно відчував, що маєш боротися, викручуватися, аби щось отримати, буквально вигризати зубами; постійний тиск з боку натовпу охочих зайняти твоє робоче місце і страх скорочення персоналу — присягаюся, до війни такого не було.
Та, зрештою, моє фінансове становище було не таким уже й поганим. Заробляв я небагато, але на рахунку в банку лежали дві сотні фунтів, і майбутнє мене аж ніяк не лякало. Я був переконаний, що рано чи пізно знайду гідну роботу. Так і сталося. Через рік мені пощастило. Я кажу «пощастило», хоча насправді довелося постаратися, щоб усе склалося саме таким чином. Я не з тих, хто може померти з голоду. І ймовірність, що я можу опинитися у трудовому таборі, була не більшою, ніж отримати від королеви почесний титул. Я типовий середняк — з тих, хто за якимись законами всесвітнього тяжіння притягує такі пропозиції роботи, де не заробиш більше п’яти фунтів на тиждень. Тож я якось влаштуюся, доки існує така робота.
Щаслива нагода трапилася, коли я активно продавав скріпки і копірку. Мені вдалося потрапити до великої офісної будівлі на Фліт-стріт (туди зазвичай не пускали комівояжерів, але я зумів справити на ліфтера враження — той, певно, подумав, що в моєму кейсі не зразки товару, а ділові папери). Я йшов одним із коридорів, розшукуючи офіс невеличкої фірми, що продає зубну пасту, до якої мені порадили зайти, і помітив у протилежному його кінці якогось боса, як мені тоді здалося. На такі речі в мене нюх. Ну, знаєте, як ці великі бізнесмени поводяться: здається, що місця у приміщенні займають більше, ніж рядові співробітники, говорять гучніше і впевненіше, а грошима від них несе за п’ятдесят ярдів. Коли він наблизився, я розгледів в ньому сера Джосефа Чима. Форми він, звісно, більше не носив, але я його легко впізнав і в цивільному. Сюди, певно, приїхав на якусь ділову зустріч. За ним слідом ішли двоє клерків чи секретарів; шлейфа вони не притримували, бо цього елемента в костюмі боса не було, але враження складалося саме таке. Я, звісно, поштиво відійшов убік. Дивно, але він впізнав мене, хоч і не бачив
