Ковток повітря - Джордж Орвелл
Певно, мізки у старого Портіуса закостеніли ще за часів російсько-японської війни. Та весь жах у тому, що майже всі пристойні люди — ті, хто не має жодного бажання товкти комусь пики, — схожі на нього. Люди вони хороші, а от мозок уже геть не працює. Вони беззахисні перед загрозою, що чатує на них, просто тому, що не в змозі її передбачити. Хоча вона прямісінько перед їхнім носом. Переконані, що нікому не змінити Англії, що вона такою залишиться назавжди. Для них не існує інших країн. Їм не збагнути, що це просто пережиток минулого, що сюди ще не встигли долетіти снаряди. А як щодо тієї нової генерації вимуштруваних юнаків зі Східної Європи, в яких у голові самі лише гасла і кулі? Ми вже у них на гачку. І оком не встигнемо змигнути, як вони підуть у наступ. Для цих хлопців не існує правил. Всі добропорядні люди паралізовані. Скидається на те, що у світі залишилися самі небіжчики та енергійні горили. І нікого більше.
Я пішов десь за півгодини, втративши будь-яку надію переконати Портіуса у тому, що Гітлер — це серйозно. По дорозі додому, крокуючи темними вулицями, я думав про те саме. Трамваї вже не ходили. Вдома було темно, Гільда вже лягла спати. Я пішов до ванної кімнати, опустив протез у склянку з водою, вдягнув піжаму і заліз у ліжко, обережно посунувши Гільду. Уві сні вона перевернулася на інший бік, оголивши лопатки. Дивно, та саме вночі тебе часом охоплює смуток. У той момент доля Європи непокоїла мене набагато більше за несплачені рахунки і роботу. Такі роздуми здадуться абсолютною дурницею тим, хто крутиться як білка в колесі, намагаючись заробити на життя. Але мені від них нікуди не дітися. Перед очима й досі хлопці в одностроях, у вухах звучать кулеметні черги. Останнє, про що я подумав, перш ніж заснути, — якого біса я маю перейматися такими речами?
II
Почали квітнути первоцвіти. Здається, був березень.
Я проїжджав Вестергем і прямував до Падлі. Мав провести оцінку крамниці торгівця товарами із заліза, а потім, якщо вдасться, вмовити його застрахувати бізнес. До мене з ним уже мав розмову один з наших агентів, та останньої миті торгівець дав задньої, бо злякався, що не зможе вчасно сплачувати внески. Я мастак вмовляти людей. Секрет у тому, що для них я добрий товстун — вони з радістю і без жодних нарікань підписують чеки. Звісно, до кожного потрібен персональний підхід. Комусь треба більше розповісти про систему бонусів, а когось просто від самого початку налякати історією про те, що трапилося зі знайомим бідолахою, який лишився вдівцем після смерті дружини, життя якої не було застраховане.
Стареньке авто добряче підкидало на пагорбах. А яка стояла днина! Знаєте ці дні у березні, коли зима врешті-решт здається, поступається весні? Кілька тижнів поспіль нас мордувала «сонячна» погода — небо світиться холодною блакиттю, а вітер шкребе по шкірі, наче тупим лезом. Аж раптом вітер вщухає й починає пригрівати сонечко. Ви тільки уявіть собі — все довкола залите блідим сонячним світлом, всюди такий спокій — жодна галузка на дереві не ворухнеться, крізь туман вдалечині видніються сніжні кучугури овець, які отарами бродять пагорбами. А в будинках у долині топлять — і до неба повільно здіймається дим з димарів. Нарешті я виїхав на потрібну мені дорогу. Стояла така теплінь, що так і кортіло зняти із себе пальто.
На узбіччі біля траси замайоріли первоцвіти (певно, серед піску був клаптик глинистого ґрунту). Проїхавши вперед ще ярдів двадцять, я пригальмував і зупинився. Не міг натішитися погодою. Так захотілося вийти подихати свіжим весняним повітрям, а чи навіть зібрати оберемок тих первоцвітів для Гільди, якщо нікого не буде поруч.
Я вимкнув двигун і вийшов. Ніколи не залишаю машину із заведеним двигуном, завжди переживаю, що її труситиме так, що відпадуть двері. Модель у мене старенька — 1927-го року з пристойним пробігом. Піднявши капот, побачиш видовище, що нагадує стару Австро-Угорську імперію — все перев’язано мотузками, але й досі тримається купи. Навіть уявити складно, щоб автомобіль так вібрував. Не машина, а земна куля з її двадцятьма двома видами коливань, якщо не помиляюся. Коли подивитися на мою «ластівку» із заведеним двигуном, можна уявити гавайських дівчат, що виконують танок хула-хула, хитаючись з боку в бік.
Уздовж дороги тягнулася дерев’яна огорожа з поздовжніх перекладин. Я підійшов до неї, нахилився і зіперся ліктями на верхню. Довкола ні душі. Я зсунув свого котелка, підставивши лоба вітру. В траві рясніли первоцвіти. Перед воротами лишився слід від вогнища — над тліючими гілками й досі здіймався тоненький струмінь диму. Поле було засіяне озимою пшеницею. Трохи далі, за огорожею, виднівся вкритий ряскою ставок. А за ним — буковий гай. Крони дерев огорнув туман. І неймовірна тиша. Навіть попіл лежав незворушно. Лише десь оддалік співав жайворонок, і більше жодних звуків, ніякого гуркоту літаків.
Я трохи постояв там, насолоджуючись тишею і самотністю. Я був тут зовсім один. Дивився на поле, а воно дивилося на мене. В той момент мене охопило таке відчуття! Втім, не впевнений, що ви зрозумієте.
Те, що я відчув, було геть нетипово для нашого часу і може прозвучати як абсолютна дурниця. Я почувався таким щасливим! Хоча й усвідомлював, що життя швидкоплинне і я не житиму вічно, але мені до того було байдуже, головне — що я відчував тієї миті. Знаю-знаю, ви, певно, скажете, що все це весняний настрій, від якого паморочиться в голові. Ефект приходу весни, так би мовити. Але ні — це дещо більше. До речі, усвідомлення того, що таки варто жити, пробудили в мені скоріш залишки вогнища, ніж первоцвіти і перші зелені бруньки. Пригадуєте, як виглядають рештки багаття, особливо погожої днини? Гілки, спалені до білого, а під ними червоні вуглинки — такі яскраві, що аж світяться. Просто неймовірно, як тліючі вуглинки — сильніше за будь-яку живу істоту — можуть вселити в тебе бажання жити. Є в них якась сила, міць — навіть влучне слово важко дібрати. Але дивлячись на них, відчуваєш, що і сам живий. Як та деталь на полотні художника, що спонукає звертати увагу на решту.
Я нахилився зірвати первоцвіт. Та де там — з моїм пузом! Довелося навприсідки. Нарвав жмутик. На щастя, мене ніхто не бачив. Листки у первоцвітів хвилясті, формою нагадують заячі вуха. Підвівшись, я поклав
