Ковток повітря - Джордж Орвелл
Та після поживного сніданку (пікша, смажені нирки, тости з джемом і кавою) мене попустило. Холодна дама не вийшла до сніданку, у залі панувала приємна літня атмосфера, і я все ще намагався переконати себе в тому, що скидаюся на імпозантного кавалера у своєму синьому костюмі. Ну й чорт із ним! Якщо вже я привид, то таким і буду! Піду поблукаю старими місцинами. Може, вдасться напустити трохи чорної магії на цих покидьків, що вкрали у мене моє рідне місто.
Я вийшов на вулицю, та не встиг зробити й кількох кроків у напрямку до ринкової площі, як побачив неочікуване видовище. Прямо переді мною колоною по чотири марширувала процесія з півсотні школярів у супроводі суворої жінки, що нагадувала не вчительку, а радше сержанта. Перший ряд тримав у руках транспарант, на якому в рамці з червоних, білих і синіх смуг велетенськими літерами було написано: «БРИТАНЦІ ГОТУЮТЬСЯ». З цирульні за рогом подивитися на процесію вийшов перукар, чорнявий хлопець з похмурим, сумовитим обличчям.
— Що це за забавки у дітлахів? — запитав я в нього.
— Практичні заняття, — туманно відповів він. — З ППО, так вони тренуються. А з ними міс Тоджерс.
Міг би й сам здогадатися, що це та сама міс Тоджерс. По очах було видно. Знайомий типаж старої залізної відьми із сивим волоссям і ніби підкопченим обличчям: вихователька з табору для дівчат, комендант гуртожитку Союзу молодих християнок, ну і так далі в такому самому дусі. Піджак і спідниця сиділи на ній як армійська форма, бракувало тільки шкіряного офіцерського ременя. Бачив я таких. У роки війни служила в жіночих загонах, і відтоді ніяких веселощів. ППО для неї за щастя! Коли діти проходили повз, я почув, як вона — достоту як сержант — гаркнула: «Моніко, вище ногу!» А тоді побачив, що остання шеренга тримала інший транспарант: «МИ ГОТОВІ, А ВИ?»
— Але навіщо змушувати дітей ходити маршем? — знову звернувся я до перукаря.
— Та хто його знає. Певно, пропаганда якась.
Хоча все зрозуміло і без пояснень. Треба промити молоді мізки, привчити до думки про неминучість війни. Хочуть вбити нам у голови, що шляху назад немає, що війна з її авіаударами невідворотна, як прихід Різдва щороку, тож стули пельку і лізь у підвал. Над східною частиною міста з гуркотом пролетіли два масивні чорні літаки. Боже! Ми навіть не здивуємося, коли це станеться. Нам уже вчуваються звуки снарядів, що розриваються під ногами. Перукар додав, що це завдяки міс Тоджерс усім школярам видали протигази.
Нарешті я взявся за дослідження Нижнього Бінфілда. Два дні блукав старими місцями — тими, які зміг відшукати. І жодного разу не зустрів бодай одного знайомого обличчя. Тинявся вулицями, як привид. І хоча я й досі був у своєму тілі, відчував себе кимось з потойбіччя.
Це таке химерне відчуття, яке важко передати словами. Читали повість Герберта Веллса про хлопчину, який одночасно перебував у двох різних місцях (насправді він був у себе вдома, але йому ввижалося, що на морському дні)? Никав по кімнаті, а замість столів і стільців бачив ліани водоростей, гігантських крабів і каракатиць, які намагалися вчепитися в нього своїми мацаками. Так само і я. Годинами тинявся світом, якого давно вже не існувало. Рахуючи кроки, я думав: тут раніше було те-то і те-то, тут починалося поле, а тут була огорожа, що сягала аж того будинку. Там, де зараз стоїть бензинова колонка, ріс в’яз. А тут закінчувалися земельні ділянки з городами. А ця вулиця (колись тут тягнувся ряд двоповерхових будинків, і називалася вона Камберледж-роуд) — це той самий провулок, що заріс бур’яном, куди нас водила гуляти Кейті Сіммонс. Може я й дав маху з відстанню, але у пам’яті збереглося приблизне місце розташування. Якщо ти тут не народився і не бачив всього цього на власні очі, ніколи б у житті не повірив, що двадцять років тому тут були поля. Таке враження, ніби відбулося виверження вулкана і потужний потік лави поховав під собою все довкола. Новобудови майже повністю заповнили територію колишньої броварні. Млин знесли; ставок, в якому я зловив свою першу рибину, висушили, засипали і почали на ньому будівництво (я навіть не зміг визначити, де саме він був). Суцільні будинки — ряди одноманітних кубиків з червоної цегли з крихітними палісадниками і заасфальтованими стежками, що ведуть до входу. За межами мікрорайону будівництво йшло не так жваво, але ділки й тут постаралися. Там теж усе було захаращено будинками, які, проте, стояли не так щільно: де вдалося викупити ділянку, там і починали будівництво; тимчасові під’їзні дороги, десь просто пустирі з дошками і клаптики спустошеного поля, всіяного консервними бляшанками.
У центрі старого міста змінилося не так багато. Більшість крамниць і надалі торгували тим самим товаром, от тільки власники тепер були інші. В «Лілівайтс» і досі продавали тканини, та здавалося, що справи там ідуть не надто добре. На місці лавки м’ясника Гревітта тепер хазяйнував торговець радіодеталями. Вітрину із солодощами тітки Вілер заклали цеглою. Бакалія Гріммета так і лишилася бакалією, але тепер належала якійсь міжнародній компанії, що змушує замислитися над розмірами і владою цих корпорацій, яким нічого не варто проковтнути такого старого спритника, як Гріммет. Та судячи з помпезного пам’ятника на цвинтарі, йому, певно, вдалося добряче нагріти на цьому руки — забрав із собою на той світ тисяч десять-п’ятнадцять фунтів. Єдина крамниця, яка залишилася в руках колишнього власника, — «Сарацин» (це вона знищила батька). Розрослася до непристойних розмірів, ще й філіал відкрила в новому районі. Тільки тепер там торгували всім підряд: меблями, ліками, фурнітурою, залізними виробами і всіляким приладдям для садівництва.
Я блукав містом два дні, намагаючись не бурчати, хоча ой як кортіло. Пив більше, ніж варто було. Почав прикладатися до пляшки, щойно приїхав до міста, і постійно дратувався, що паби відчиняються так
