Ковток повітря - Джордж Орвелл
Залишивши машину в гаражі біля «Георга», я зайшов до вестибюля готелю. Було близько шостої. Хтось увімкнув радіо послухати новини. Краєм вуха я вловив кінець фрази диктора, який читав повідомлення під рубрикою «SOS». Зізнаюся, всередині у мене все похололо, коли я почув:
— ... де зараз у важкому стані перебуває його дружина Гільда Боулінг.
Оксамитовий голос продовжував: «Ще одне повідомлення із закликом про допомогу. Вілл Персиваль Шутт...», та більше я не слухав, спокійно прямуючи до барної стійки. З гордістю згадую про той момент — я тоді й бровою не повів, жодним чином не виказав себе, щоб ніхто не впізнав у мені того самого Боулінга, про дружину якого щойно йшлося в новинах. У барі сиділа жінка власника готелю, яка знала, як мене звати (принаймні, бачила моє прізвище у журналі реєстрації), і ще двоє постояльців, з якими ми не були знайомі. Та я тримався гідно. Підійшовши до бару, замовив пінту пива, як робив це протягом кількох днів до цього.
Я мав усе як слід обмізкувати. До того моменту, як спорожнив свій келих майже наполовину, я вже прикинув, що до чого. По-перше, Гільда не перебувала у важкому стані. Я був переконаний в цьому. Коли я їхав, вона була цілком здорова, і цієї пори на грип не хворіють. Вона зімітувала недугу. Але для чого?
Вочевидь, це її чергова маніпулятивна схема. Скоріш за все, було так: якимось чином вона довідалася (це ж Гільда!), що я не поїхав до Бірмінгема, і в такий спосіб просто намагалася виманити мене додому. Їй несила було уявляти мене з іншою жінкою. Звісно, вона була переконана в тому, що я завів інтрижку на стороні. Інші причини мого вчинку Гільді навіть на думку не спадали. От вона й вирішила, що почувши про її хворобу, я відразу ж повернуся назад.
Але вона мене погано знає, подумав я, допиваючи пиво. Старого горобця на полові не обдуриш. Пригадав її попередні витівки. На що тільки Гільда була ладна, аби заскочити мене на гарячому! Пам’ятаю, як під час одного з моїх відряджень вона звіряла маршрут моєї подорожі з картою — і все заради того, аби переконатися, що я не збрехав. А якось попхалася за мною до самого Кольчестера і заявилася до готелю, в якому я зупинився. Того разу її підозри підтвердилися — не напряму, але все виглядало так, ніби вона була права. Я ні на йоту не вірив у те, що вона захворіла. Ба більше, був упевнений, що це не так, але не міг пояснити чому.
Я замовив ще одну пінту, і ситуація вже не виглядала такою похмурою. Звісно, вдома на мене чекатиме скандал, але його все одно не уникнути. А доти я маю три вільні дні. Цікаво, та як тільки з’ясувалося, що більше не існує того, заради чого я приїхав сюди, мене все більше стала приваблювати ідея відпочинку. Побути далеко від дому — от що мало значення. «Спокій, ідеальний спокій подалі від рідних» — як співають у тій пісні. Аж раптом мені спало на думку, що я можу дозволити собі навіть інтрижку. Якщо вже Гільда підозрює мене в чомусь, то хай ці підозри будуть обґрунтованими.
Пиво розтікалося хмелем по тілу, і ця думка починала мене тішити. Не те щоб я зважився на зраду, але було б чудово зробити це саме зараз! Мені стало цікаво, як їй вдалося пробитися в ефір з повідомленням про невідкладну допомогу. Я й гадки не маю, як це можна влаштувати. Для цього потрібен висновок лікаря чи достатньо просто назвати своє ім’я? Б’юся об заклад, це її напоумила подруга Вілер.
Це ж треба до такого додуматися, га? І на що тільки ладні піти жінки! Тут треба віддати їм належне.
VI
Поснідавши, я вийшов прогулятися ринковою площею. Стояв тихий прохолодний ранок: площа була залита тьмяно-жовтим світлом, що грайливо виблискувало променями на всіх поверхнях. Вранішні аромати змішувалися з димом моєї сигари. Раптом почувся гуркіт, і з-за будинків вилетіла зграя чорних бомбардувальників. Я підвів голову. Здавалося, з неба от-от посиплються бомби.
Наступної секунди пролунав ще один звук. Якби ви опинилися поруч, побачили б, як проявляється умовний рефлекс. Бо почув я свист снаряда — тут складно помилитися. І хоча я не чув цього звуку двадцять років, вмить його впізнав. Довго не роздумуючи, зробив те, що здавалося єдино правильним рішенням на той момент, — упав долілиць на землю.
Може, і добре, що ви цього не бачили. Я був не на висоті. Розпластався на асфальті, як щур, якого причавило дверима. Доки решта довкола зволікали, я встиг перелякатися вдруге, подумавши, що помилився, виставивши себе цілковитим дурнем.
Та наступної миті пролунало: БУУУУУМ-БАААХ!
Спершу потужний грім, наче Судного дня, а тоді гуркіт, ніби на залізний лист впала тонна вугілля. Це валилася цегла. Мене ніби приліпило до землі. «Почалося, — подумав я. — Дядько Гітлер не забарився. Просто без жодних попереджень віддав команду».
І ще одна специфічна річ. Навіть у момент, коли пролунав той страшенний гуркіт, від якого мене буквально спаралізувало, я подумав про те, що у всьому цьому є щось грандіозне. Як описати відчуття від близького вибуху бомби? Це дуже складно зробити, бо страх заважає адекватному сприйняттю. Це ніби побачити, як розлітається на друзки метал; побачити, як шматується залізний лист. Та найбільше вражає відчуття того, що тебе щойно змусили подивитися в обличчя реальності — наче тебе розбудили, виливши на голову відро крижаної води, висмикнули зі світу мрій потужним вибухом бомби, і ця реальність є жахливою.
Довкола лунали крики, виск автомобільних гальм. Я чекав, що зараз упаде друга бомба, але цього не сталося. Підвівши голову, я побачив, як люди з лементом кидаються в різні боки. Автомобіль, що летів униз по вулиці, мало не занесло на тротуар. Якась жінка закричала: «Німці! Німці!» Праворуч від мене виникла біла пляма спотвореного страхом чоловічого обличчя. Він весь тремтів:
— Що це? Що сталося?
