Ковток повітря - Джордж Орвелл

Наближається війна. Кажуть, розпочнеться 1941-го. І якщо й справді вибухне, то скільки буде розбитого посуду, зруйнованих будинків, кишок клерків, розкиданих по фортепіано, придбаному в кредит. До чого це я? Скажу вам, чого мене навчила поїздка до Нижнього Бінфілда, — цього не уникнути. Всього того, про що ви постійно думаєте, але боїтеся визнати через страх, переконуючи себе в тому, що цей кошмар відбувається десь далеко, в інших країнах, але це не про нас. Бомби, черги за їжею, ґумові кийки, колючий дріт, військові однострої, гасла, плакати з обличчями вождів, дула кулеметів, що стирчать з вікон. Усе це станеться. В цьому немає жодного сумніву. Тікати нікуди. Звісно, ви можете спробувати опиратися, або заплющити очі і вдавати, що нічого не сталося, або ж схопити важкий молоток і кинутися трощити пики. Та вороття немає. Це треба прийняти.

Я натиснув на газ — стареньке авто злетіло пагорбом угору (ледь двигун не згорів), минаючи в’язи, пшеничні поля і корів, що паслися обабіч дороги. До мене повернулося те саме відчуття, що й того січневого дня, коли я прогулювався по Стренду, щойно отримавши свій новенький зубний протез. Немов у мене прокинувся дар передбачати майбутнє. Здавалося, що я бачу всю Англію, всіх людей, які тут живуть, і весь жах, який чатує на них. Хоча навіть тоді у мене іноді з’являлися сумніви. Світ такий великий, і це трохи заспокоює. Тільки подумайте — їдеш, а довкола безмежні простори, і все це в межах одного графства. Наче не в Англії, а десь у Сибіру. Поля і букові гаї, ферми і церкви, села з маленькими овочевими крамничками і качки, що ховаються у заростях очерету. Хіба ж усе це може зникнути? Навряд чи. Тим часом я виїхав на Аксбріджську дорогу і наближався до передмістя Лондона — Саутголлу. За вікном вишикувалися шереги однакових потворних будинків, до яких щовечора повертаються їхні власники — жити своїм пристойним родинним життям. А далі відкривається великий лондонський світ з вісьмома мільйонами мешканців, які звикли до свого життя і не хочуть його змінювати: вулиці, площі, провулки, житлові будинки, паби, лавки зі смаженою рибою — все це простягається на двадцять миль. Не існує таких бомб, які б могли порушити їхню повсякденну рутину. Такий собі впорядкований хаос з мільйонів життів! Ось Джон Сміт вирізає з газети купони на футбольний матч, Білл Вільямс розповідає перукареві чергову побрехеньку, а місіс Джонс повертається з пивом увечері додому — і таких вісім мільйонів! Хіба ж вони не впораються? Хоч бомби і снаряди — та люди продовжуватимуть жити так, як жили раніше.

Мрії! Ілюзії! Хай би скільки було тих людей, а війни вистачить усім. Наближаються важкі часи, а разом з ними й армії вимуштруваних хлопців. А що далі — навіть не знаю. Це взагалі мене не цікавить. Одне зрозуміло: якщо у вашому житті є щось, що ви особливо цінуєте, попрощайтеся з цим зараз, бо все звичне і дороге серцю котиться у прірву з розпеченими кулеметами.

VII

Та варто було під’їхати до свого району, як мій настрій різко змінився.

Раптом у голові сяйнула думка: а що як Гільда насправді захворіла?

Вплив середовища, самі розумієте. У Нижньому Бінфілді я був цілком упевнений в тому, що з нею все гаразд, а всю цю історію з хворобою вона затіяла тільки для того, щоб я повернувся додому. Та щойно я потрапив до Західного Блечлі, як в’язниця під назвою «Гесперід Естейт» прийняла мене у свої обійми з цегли, відновивши звичний хід думок у голові. Настрій понеділка, коли здатен тверезо оцінювати ситуацію. Нарешті усвідомив, якою ж нісенітницею була ця ідея поїхати до Нижнього Бінфілда: згаяв п’ять днів відпустки на копирсання в минулому, яке вже не повернути, а по дорозі назад мучив себе переживаннями щодо дня прийдешнього. Дня прийдешнього! Та що він готує таким хлопцям, як я? Триматися за свою роботу — от наша перспектива на майбутнє. Щодо Гільди, то вона і під бомбардуванням думатиме про ціни на масло.

Яким же я був дурнем, запідозривши її у брехні. Вона нічого не вигадувала! Та їй би забракло для цього уяви! Те, що я почув з радіоприймача, було правдою. Вона насправді захворіла. Господи! Можливо, саме цієї миті вона десь стогне від нестерпного болю, а можливо, помирає... Мене вразило відчуття відчайдушного страху, що крижаним холодом розлився по тілу. Додавши газу, я полетів вниз по Елзмір Роуд, вискочив з машини, навіть не поставивши її у гараж, і побіг до будинку.

Певно, я все ще кохаю Гільду, скажете ви. Не знаю, який саме сенс ви вкладаєте в слово «кохання». Ви маєте теплі відчуття, наприклад, до свого обличчя? Мабуть, ні. Але ж ви себе не уявляєте без нього — це частина вас. Те саме я відчуваю і до Гільди. Коли все добре, вона мене страшенно дратує, та у мене мороз по шкірі від однієї думки про те, що вона страждає від болю чи може померти.

Устромивши ключа в замкову шпарину, я нарешті відчинив двері — в ніс вдарив знайомий запах старих Гумових плащів.

— Гільдо! — крикнув я. — Гільдо!

Тиша. Поки я кричав «Гільдо! Гільдо!», не отримавши жодної відповіді, по спині почали котитися краплі холодного поту. Що, як її вже відвезли до лікарні, або у кімнаті нагорі лежить небіжчиця?

Я кинувся нагору, назустріч мені зі своїх кімнат по обидва боки сходів вийшли діти у піжамах. Була восьма чи дев’ята вечора, на місто тільки почали опускатися сутінки. Лорна перехилилася через бильця:

— Татко! Татко-о-о приїхав! А чому ти повернувся сьогодні? Мама сказала, що ти приїдеш у п’ятницю.

— А де мама?

— Мами немає. Пішла кудись з місіс Вілер. Чому ти повернувся сьогодні, татку?

— То мама не захворіла?

— Ні. Хто тобі таке сказав, татку? Ти їздив до Бірмінгема?

— Так, повертайтеся в ліжко, бо ще захворієте!

— А де наші подарунки?

— Які ще подарунки?

— Подарунки з Бірмінгема.

— Отримаєте вранці, всі подарунки вранці.

— Але тату-у-у, ми хочемо зараз!

— Ні, роти на замок і в ліжко. А то отримаєте!

Отже, Гільда все-таки здорова. Отже, збрехала. Навіть не знав, як на