Ковток повітря - Джордж Орвелл
— А добряче розрісся Горішній Бінфілд, — сказав я.
Він обернувся до мене.
— Розрісся? Що ви, сер, ми не дозволяємо йому розростатися! Тут мешкають особливі люди, і ми цим пишаємося. Це лише невелике поселення, тільки для своїх.
— Я мав на увазі, порівняно з тим, яким він був до війни, — пояснив я. — Я жив тут у дитинстві.
— A-а, от ви про що. В такому разі маєте рацію, але це було до мене. Комуна Горішнього Бінфілда — це унікальний простір для життя. Такий собі окремий світ. Тут усе зроблено за проектом архітектора Едварда Воткіна. Ви, звісно, чули про нього? Ми живемо у гармонії з природою. Жодного зв’язку з містом, — він вказав у напрямку Нижнього Бінфілда, — із тим заводським пеклом.
Він добродушно засміявся, і його обличчя стало схожим на заячу мордочку. Й одразу ж, ніби я питав у нього, він почав у подробицях розповідати про життя в комуні Горішнього Бінфілда, про юного Едварда Воткіна — архітектора з вишуканим смаком і відчуттям стилю доби Тюдорів, який розгледів на старій фермі перекладини єлизаветинських часів і придбав їх за смішні гроші. І про те, який він приємний юнак — душа компанії місцевого товариства нудистів. Кілька разів наголосив, що у Горішньому Бінфілді живуть особливі люди — не те, що у Нижньому. Тут вони намагаються облагородити сільську місцевість, а не засмітити її.
— Вихваляються своїми містами-садами. Ми ж наш Горішній Бінфілд звемо «містом-лісом», хе-хе! Довкола тільки матінка-природа. — Чоловік вказав на кілька дерев, що лишилися від того, що раніше було лісом. — Споконвічна краса. Наші діти зростають на природі. Тут зібралися люди з особливим світовідчуттям і освіченістю. Три чверті з тих, хто живе тут, — вегетаріанці. Місцеві м’ясники недолюблюють нас, хе-хе! Є серед нас і кілька видатних особистостей. Micс Хелен Тюрло — письменниця, ви мали чути про неї. Професор Воуд — досліджує людську психіку. Така поетична натура! Йде гуляти в ліс, та так, що не докличешся до обіду! Каже, що розмовляє там з ельфами. А ви вірите в ельфів? От я, приміром, не виключаю їхнього існування, хе-хе. Але ставлюся до цього трохи скептично. Та світлини професора виглядають доволі переконливо.
Я почав думати чи не втік він, раптом, з місцевої психлікарні. Втім, ні — цілком нормальний, просто дещо дивакуватий. Коли жив в Ілінгу, зустрічав таких: вегетаріанство, поезія, аскетичний спосіб життя, поклоніння природі, прогулянки босоніж по вранішній росі на світанку. Тоді дивак вирішив показати мені комуну. Від лісу не лишилося і сліду. Довкола будинки-будинки-будинки! Ви, мабуть, бачили колись такі хатинки з претензією на старовинні маєтки: дахи з візерунком, опори, встановлені виключно з декоративною метою, штучні сади зі ставками з бетону і пластмасові фігурки гномів, які можна купити у кожній квітковій крамниці. Перед очима одразу ж постає зграя фанатиків здорового харчування із середнім заробітком у тисячу фунтів на рік, що вірить у лісових фейрі. Навіть тротуари тут виглядали потворно. Довелося перервати тур. Якби в той момент у моїй кишені опинилася граната, я, жодної миті не вагаючись, витяг би її і пожбурив у перше-ліпше вікно. Я перервав свого гіда, поцікавившись, чи до вподоби тутешнім мешканцям сусідство із психлікарнею. Жодної реакції. Зрештою я зупинився і запитав:
— Окрім цього, великого, десь тут неподалік має бути ще одне, менше озерце, хіба не так?
— Інше озеро? Ні, воно тут одне.
— Певно, його висушили, — сказав я. — А воно було глибоченьким, на його місці мала б лишитися чимала яма.
Уперше на його обличчі з’явився збентежений вираз. Він почесав потилицю:
— Що ж, ви маєте зрозуміти: ми тут живемо простим життям. Так нам подобається. Та іноді не так уже й легко перебувати далеко від цивілізації. Виникають певні незручності. На приклад, не до кінця відпрацьоване питання із санітарією. Сміття звідси вивозять, здається, тільки раз на місяць.
— Тобто ви хочете сказати, що той ставок перетворили на сміттєзвалище?
— Розумієте, природний хід речей потребує наявності... — він трохи зашарівся, намагаючись замінити слово «смітєзвалище» більш підходящим. — Треба ж нам кудись дівати консервні бляшанки і таке інше. Туди ми і зносимо весь непотріб, за дерева.
Ми пішли в той бік. Кілька дерев вони залишили, певно, для того, щоб приховати смітник. Ось і він. Мій ставок. Вони викачали з нього всю воду — на його місці залишилася велика яма (футів двадцять-тридцять завглибшки), яка наполовину вже була заповнена консервними бляшанками.
Я подивився вниз.
— Шкода, що його осушили, — сказав я. — Колись у цьому ставку водилася велика риба.
— Риба? Вперше про це чую. Ви ж розумієте, що ми не могли лишити озеро посеред поселення. Тут би роїлося повно всіляких комах. Та це рішення ухвалили ще до того, як я сюди переїхав.
— А давно звели ці будинки?
— Здається, років десять-п’ятнадцять тому.
— Я добре знав цю місцину до війни. — сказав я. — Тут довкола ріс густий ліс, і жодного будинку, крім маєтку Бінфілд. Та он там зберігся клаптик лісу — я йшов крізь нього по дорозі сюди.
— А, той гай! Це для нас святе місце. Ми вирішили ніколи його не забудовувати. Воно має особливе значення для тутешньої молоді, яка має зростати серед природи. — Кинувши на мене пустотливий погляд, ніби збирається відкрити якусь таємницю, він додав: — Ми звемо її «Долиною ельфів».
«Долина ельфів»! Здихавшись його, я повернувся до машини і поїхав назад до Нижнього Бінфілда. «Долина ельфів»! Ці люди споганили мій ставок своїми консервними бляшанками. Щоб їх грім побив! Кажіть що завгодно, називайте це як завгодно, та мене починає нудити, коли я бачу, як вони паплюжать Англію — зі своїми пластмасовими гномами, годівницями для птахів, «Долина ельфів» і горами консервних бляшанок на місці лісів.
Сентиментальний, скажете? Соціопат? Як можна дерева любити більше за людей? А так — усе залежить від того, про кого конкретно йдеться. Є такі особи, яким єдине, чого хочеться побажати, так це підхопити якусь холеру.
З’їжджаючи з пагорба, я думав про те, що годі з мене цих спогадів про минуле. Який сенс у спробах навідатися до місцин зі свого дитинства? Тим паче, якщо їх більше не існує. Ковтнути б повітря! Але й