Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей

На тартаку один із солдатів сидів на своїй койці й чистив черевики. Другий спав. Третій куховарив, а капрал читав газету, їхні каски висіли на цвяхах, а гвинтівки стояли під дощаною стіною.

— Що це за край, де сніг падає мало не в червні? — сказав солдат, що сидів на койці.

— Це гра природи, — відповів йому капрал.

— Зараз на небі ще травневий місяць, — сказав солдат, що куховарив. — Травень ще не скінчився.

— Що ж це за край, де сніг падає в травні? — провадив своє солдат на койці.

— В тутешніх горах сніг у травні — не дивина, — сказав капрал. — Я ніколи так не мерз у Мадріді, як у травні!

— І ніколи так не парився, — сказав солдат, що куховарцр.

— У травні погода завжди мінлива, — сказав капрал. — Тут, у Кастілії, в травні буває спека, але буває й холоднеча.

— Або дощі,— сказав солдат, що сидів на койці.— Торік у травні лило мало не щодня.

— Неправда, — сказав солдат, що куховарив. — Крім того, торік на небі в травні ще був квітневий місяць.

— З глузду з'їхати можна з тими твоїми місяцями на небі,— сказав капрал. — Годі тобі торочити про місяць.

— Кожен, кого годує море чи земля, знає, що важливо не те, який місяць у календарі, а те, який місяць на небі,— сказав солдат, що куховарив. — От, наприклад, зараз травневий місяць тільки вийшов на небо. А за календарем скоро червень.

— Чому ж тоді пори року не міняються? — спитав капрал. — Мені вже голова болить від цієї нісенітниці!

— Ти — з міста, — сказав солдат, що куховарив. — Ти з Луго, звідки ж тобі знати про море й про землю?

— У місті людина більшого навчається, ніж ви, analfabetos [54], коло моря чи на землі.

— Коли на небі цей місяць, у морі з'являються перші косяки сардин, — сказав солдат, що куховарив. — Тепер рибалки опоряджають човни, а скумбрія відходить на північ.

— Чому ж ти не служиш на флоті, якщо ти з Нойї? — спитав капрал.

— Бо мене вписали в мобілізаційний список не в Нойї, а в Негрейрі, де я народився. А з Негрейри, що стоїть на річці Тамбре, беруть в армію.

— Тим гірше для вас, — сказав капрал.

— Не думай, ніби на флоті безпечніше, — сказав солдат, що сидів на койці.— Навіть якщо не воюєш, узимку коло тих берегів плавати небезпечно.

— Гірше за армію нічого немає,— сказав капрал.

— Ех ти, а ще капрал, — сказав солдат, що куховарив. — Хіба можна таке казати?

— Та ні,— сказав капрал. — Я маю на увазі, яка служба небезпечніша. Весь час бомбардування, атаки, життя в окопах.

— Тут ми такого майже не знаємо, — сказав солдат, що сидів на койці.

— Дякувати богові,— сказав капрал. — А хто зна, може, нам ще доведеться звідати цього. Колись та буде край нашому раюванню.

—А як ти гадаєш, чи довго нас ще триматимуть тут?

— Не знаю, — мовив капрал. — Але хотів би, щоб до кінця війни.

— Шість годин на посту — це надто довго, — сказав солдат, що куховарив.

— Поки мете ця завірюха, будемо вартувати по три години, — сказав капрал. — Це можна.

— А чому сьогодні проїздило стільки штабних машин? — спитав солдат, що сидів на койці.— Не подобаються мені ці штабні машини.

— Мені теж, — сказав капрал. — То погана ознака.

— І літаки, — сказав солдат, що куховарив. — Літаки теж погана ознака.

— Але авіація у нас могутня, — сказав капрал. — Червоні такої не мають. Бачили літаки сьогодні вранці? Просто душа раділа!

— Мені доводилось бачити червоні літаки, і це був не жарт, — сказав солдат, що сидів на койці.— Я бачив їхні двомоторні бомбардувальники в бою, і це страшна річ.

— І все ж їхня авіація не така могутня, як наша, — сказав капрал. — Наша авіація непереможна.

Так вони розмовляли на тартаку, тим часом як Ансельмо чекав на снігу, дивлячись на шосе й на освітлене вікно.

Сподіваюсь, що мені не треба буде вбивати, думав Ансельмо. Мабуть, після війни доведеться справити якусь велику покуту за всі ці вбивства. Якщо по війні у нас уже не буде віри, то, напевно, придумають яку-небудь покуту цивільну, щоб усі могли очиститися після стількох убивств, бо інакше не буде у нас доброї, людяної основи для життя. Без убивства не обійтись, я знаю, але воно псує ту людину, що вбиває, і, напевно, коли все це скінчиться й ми виграємо війну, нам треба буде прийняти якусь покуту, щоб очиститися від усього цього.

Ансельмо був дуже добрий чоловік, і, коли він надовго залишався на самоті,— а він майже весь час бував сам-один, — думки про вбивство знову й знову поверталися до нього.

Цікаво, що про це думає Ingles насправді. Він казав, що йому це неважко. А тим часом він, здається, чуйний і добрий. Може, для молодих воно й справді нічого не важить. Може, чужинці — люди не нашої віри зовсім інакше на це дивляться. Але, на мою думку, з часом убивство робить кожну людину жорстокоюг хоч без убивств не можна обійтись, це все одно великий гріх, і колись нам доведеться докласти багато зусиль, щоб спокутувати його.

Тепер було вже зовсім темно; він подивився через дорогу на освітлене вікно й почав розмахувати руками, щоб зігрітися. Він подумав, що тепер уже неодмінно піде до табору, але щось тримало його там, коло дерева над шляхом. Сніг посипав густіше, і Ансельмо думав: от якби цей міст висадити в повітря сьогодні вночі! В таку ніч зовсім легко було б захопити пости й підірвати міст. І тоді все було б закінчене, все зроблене. В таку ніч можна зробити все, що завгодно.

Потім він прихилився до дерева, притупуючи злегка і вже не думаючи більше про міст. Коли западала темрява, в ньому завжди прокидалося почуття самотності, а сьогодні це почуття було таке гостре, що аж усередині в нього ніби була якась порожнеча, наче з голоду. Колись від самотності допомагали молитви, і часто, вертаючись з полювання додому, він подумки знову й знову проказував яку-небудь молитву, і йому ставало легше на душі. Але відколи почалася війна, він не молився жодного разу. Йому хотілося молитись, але він вважав, що молитися тепер було б нечесно й нещиро, і не хотів просити для себе якоїсь особливої ласки чи удачі, нічим не хотів відрізнятися від інших людей.

Так, думав він, я самотній, але такі ж