Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей

— Чи знаєш ти, що там у них було? — спитав Роберта Джордана Прімітіво.

— Так. Мені розповідали.

— Хто — Пілар?

— Так.

— Всього вона не могла розповісти, — важко вимовив Пабло. — Бо вона впала зі стільця під вікном і кінця не бачила.

— Тоді ти нам розкажи, — сказала Пілар. — Якщо я нічого не знаю, розказуй сам.

— Ні,— сказав Пабло. — Я нікому про це не розповідав.

— Так, — сказала Пілар. — І ніколи не розповіси. І тепер ти шкодуєш, що все це сталося.

— Ні,— сказав Пабло. — Це неправда. Якби всі вбивали фашистів так, як я, то цієї війни у нас не було б. Але тепер я робив би те зовсім інакше.

— Навіщо ти таке кажеш? — спитав його Прімітіво. — Хіба тепер ти інакше дивишся на політику?

— Ні. Але тоді було забагато звірства, — відповів Пабло. — Тоді був лютий, як звір.

— А тепер ти п'яний, — докинула Пілар.

— Так, — сказав Пабло. — 3 вашого дозволу.

—Звіром ти мені більше подобався, — сказала жінка. — П’яниця — то найгірше. Злодій, коли не краде, нічим не гірший за решту людей. Шахрай не буде ошукувати своїх. Убивця прийде додому й помиє руки. Але п'яниця смердить і блює у своєму власному ліжку й спалює собі нутрощі спиртом.

— Ти жінка, й ти нічого не тямиш, — спокійно сказав Пабло. — Я впився вином, і я був би цілком щасливий, якби не ті люди, що їх я повбивав. Мені тяжко згадувати про них. — Він похмуро похитав головою.

— Дайте йому трохи того, що приніс Ель Сордо, — сказала Пілар. — Дайте йому чогось, щоб він хоч трошки підбадьорився. А то він такий сумний, що вже несила терпіти.

— Якби я міг, я повернув би їм життя, — сказав Пабло.

— А, туди тебе й розтуди, — сказав Агустін. — Куди я потрапив?

— Я б оживив їх усіх, — сумно сказав Пабло. — Всіх до одного.

— Матері твоїй… — загорлав на нього Агустін. — Заткни пельку або забирайся геть звідси! Адже ти вбивав фашистів!

— Ти мене чув, — сказав Пабло. — Я б оживив їх усіх.

— А потім пішов би по воді,— сказала Пілар. — Я ще зроду не бачила такого, як ти. Вчора в тобі ще було трохи мужності. А сьогодні нічого не залишилося. І на сліпе кошеня не вистачило б. І він ще радіє з власного паскудства!

— Нам треба було або перебити всіх, або не вбивати нікого. — Пабло хитнув головою. — Всіх або нікого.

— Слухай, Ingles, — сказав Агустін. — Як це сталося, що ти приїхав в Іспанію? Не зважай на Пабло. Він п'яний.

— Вперше я приїхав сюди дванадцять років тому, хотів вивчити країну й мову, — сказав Роберт Джордан. — Я викладаю іспанську мову в університеті.

— А ти анітрохи не схожий на професора, — сказав Прімі-тіво.

— В нього немає бороди, — сказав Пабло. — Подивіться на нього. В нього ж нема бороди.

— Ти справді професор?

— Викладач.

— Але ти навчаєш когось?

— Так.

— Але чому ж іспанської мови? — спитав Андрес. — Адже ти англієць, і тобі легше було б навчати англійської.

— Він розмовляє по-іспанському не гірше за нас, — мовив Ансельмо. — То чом би йому не навчати інших іспанської мови?

— Так. Але, по-моєму, чужинець, який береться навчати іспанської мови, лізе не в своє діло, — сказав Фернандо. — Не думай, що я хочу образити тебе, доне Роберто.

— Він не справжній професор, — сказав Пабло, дуже задоволений із себе. — В нього нема бороди.

— Адже англійську мову ти знаєш краще, — сказав Фернандо. — Чи не було б тобі й легше, й простіше навчати англійської?

— Але ж він не іспанців навчає…— втрутилася Пілар.

— Та певне, що не іспанців, — сказав Фернандо.

— Дай же мені скінчити, впертий муле, — сказала Пілар. — Він навчає іспанської мови американців. Північних американців.

— Хіба вони не вміють говорити по-іспанському? — спитав фернандо. — Південні американці вміють.

— Слухай, муле, — сказала Пілар. — Він навчає іспанської мови північних американців, що розмовляють по-англійському.

— Так чи так, а я вважаю, що йому легше було б навчати англійської, якщо це його рідна мова, — сказав Фернандо.

— Хіба ти не чуєш, що він розмовляє по-іспанському? — Пілар подивилася на Роберта Джордана і скрушно похитала головою.

— Так, але з акцентом.

— З яким? — запитав Роберт Джордан.

— З естремадурським, — бундючно відповів Фернандо.

— Ох, матінко рідна! — вигукнула Пілар. — Що за люди!

— Цілком можливо, — сказав Роберт Джордан. — Я, власне, звідти й приїхав.

— І він це добре знає,— сказала Пілар. — Ти, стара дівко, — вона обернулася до Фернандо, — наївся вже?

— Я міг би з'їсти й більше, якби знав, що в нас удосталь їжі,—відповів їй Фернандо. — А ти, доне Роберто, будь ласка, не думай, що я хочу щось сказати проти тебе.

— Розтуди, — коротко сказав Агустін. — І перетуди. Чи на те ми робили революцію, щоб називати товариша доном Роберто?

— По-моєму, революція робиться на те, щоб кожен до кожного міг казати «дон», — відповів Фернандо. — Так воно й має бути за Республіки.

— Матері твоїй… — сказав Агустін. — Батькові твоєму…

— І все-таки я вважаю, що дону Роберто куди легше й простіше було б навчати англійської мови.

— У дона Роберто немає бороди, — мовив Пабло. — Він не справжній професор.

— Як то нема бороди? — сказав Роберт Джордан. — А оце що? — І він погладив себе по щоках і підборідді, вкритих триденною світлою щетиною.

— Це не борода, — мовив Пабло і похитав головою. — Яка ж це борода? — він майже розвеселився. — Він фальшивий професор.

— Туди вас і розтуди, — сказав Агустін, — Справжня божевільня!

— А ти випий, — сказав йому Пабло. — Мені, наприклад, усе тут видається нормальним. Опріч того, що в дона Роберто нема бороди.

Марія провела долонею по щоці Роберта Джордана.

— В нього є борода, — сказала вона Пабло.

— Тобі видніше, — відповів Пабло, і Роберт Джордан глянув на нього.

А він не такий уже й п'яний, подумав Роберт Джордан. Ні, він не дуже п'яний. І з ним треба бути насторожі.

— Слухай, — звернувся він до Пабло. — Як ти гадаєш, чи сніг довго сипатиме?

— А ти як гадаєш?

— Я тебе питаю.

— Питай інших, — відповів йому Пабло. — Я тобі не довідкова служба. У тебе є своя довідкова служба — та, що видала тобі папірця. Запитай жінку. Тепер вона тут порядкує.

— Я питаю тебе.

— Іди ти… — відповів йому Пабло. — І ти, і жінка, й дівка.

— Він п'яний, — сказав Прімітіво. — Не зважай на нього, Inglis.

— По-моєму, він не такий уже й п'яний, — сказав Роберт Джордан.

Марія стояла позаду Роберта Джордана, і він бачив, що Пабло дивиться на неї через його плече. Маленькі кабанячі очиці дивилися на неї