Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей

самотні й усі солдати, і дружини солдатів, і всі ті, хто втратив рідних чи близьких. Дружини я не маю, і добре, що вона померла ще до початку війни. Вона б не зрозуміла її. І дітей у мене немає й ніколи не буде. Коли в мене немає ніякого діла, мені буває самотньо і вдень, але особливо самотньо робиться, коли вечоріє. Та одного ніхто в мене не забере, ні люди, ні бог: я таки добре попрацював для Республіки! Я багато зробив для того, щоб потім, коли скінчиться війна, всі ми зажили кращим життям. Від першої хвилини руху я робив усе, що тільки міг, і не вчинив нічого такого, чого можна б соромитися.

Шкода тільки, що доводиться вбивати. Але ж ми напевне матимемо змогу спокутувати це, бо цей гріх взяло на душу багато людей, і, отже, треба придумати справедливу покуту для всіх. Мені б дуже хотілося побалакати про це з Ingles, але він молодий і навряд чи зрозуміє мене. Він уже казав щось про вбивство. Чи це я сам казав? Він, мабуть, багатьох убив, але не схоже на те, щоб йому це подобалося. В тих, кому це подобається, завжди є якась гнилизна.

Все ж таки це великий гріх, думав він. Бо це ж і є те саме, чого ми не маємо права робити. Хоч іноді це й конче потрібно, я знаю. Але в Іспанії це робиться надто легко й часто, навіть коли немає справжньої потреби, і скільки буває поквапних несправедливих учинків, які потім уже не можна виправити! І я стільки думаю про це? Було б добре, якби призначили якусь покуту за все і щоб її можна було розпочати вже зараз, бо це єдине, про що мені тяжко згадувати, коли я залишаюся сам. Усе інше мені прощалося, або ж я покутував свої гріхи, добром чи в якийсь інший спосіб, теж по-доброму. Але вбивство — дуже великий гріх, і мені хотілося б, щоб усе це якось уладнали. Може, потім призначать дні, коли треба буде працювати на державу чи робити щось інше, щоб можна було зняти з себе цей гріх. Наприклад, платити, як ми раніше платили церкві, подумав він і всміхнувся. Церква добре знала, що треба робити з гріхами. Ця думка сподобалася йому, і він усміхався в темряві, коли підійшов Роберт Джордан. Він підійшов зовсім тихо, і старий побачив його, коли він уже стояв перед ним.

— Hola, viejo, — шепнув Роберт Джордан і поплескав його по «иииі.— Як справи, старий?

— Дуже холодно, — відповів Ансельмо.

Фернандо стояв неподалік від них, спиною до снігу.

— Ходімо, — шепнув Роберт Джордан. — Ходімо до табору, там зігрієшся. Це паскудство — тримати тебе тут так довго.

— Он у них світиться, — показав Ансельмо.

— А де вартовий?

— Його звідси не видно. Стоїть за заворотом.

— Ну, і хай йому біс, — сказав Роберт Джордан. — Розповіси все в таборі. Ходімо.

— Зажди, я тобі покажу, — сказав Ансельмо.

— Вранці подивимося, — мовив Роберт Джордан. — Ось, випий.

Він подав старому свою фляжку. Ансельмо закинув назад голову й надпив трохи.

— Айї-ї,— сказав він і витер губи. — Як вогонь.

— Ну, ходімо, — сказав у темряві Роберт Джордан.

Вже так посутеніло, що довкола нічого не було видно, крім сніжинок, що швидко пролітали в повітрі, і нерухомої чорноти сосон. Фернандо стояв трохи вище на схилі. Подивись-но на цього індіанця з реклами сигар, подумав Роберт Джордан. Мабуть, його треба теж почастувати.

— Гей, Фернандо, — сказав він, підійшовши до нього. — Хочеш випити?

— Ні,— сказав Фернандо. — Дякую.

Ні, то я тобі дякую, подумав Роберт Джордан. Яке щастя, що індіанці з реклами сигар не п'ють. Бо в мене вже зовсім мало залишилось. Ох, і радий же я бачити цього старого! Він подивився на Ансельмо, йдучи поряд із ним угору, і знову поплескав його по спині.

— Я радий бачити тебе, Viejo, — сказав він йому. — Коли мені тяжко на душі, досить тільки глянути на тебе, і зразу стає веселіше. Ну, ходімо, ходімо.

Вони йшли вгору крізь завірюху.

— Повертаємося до Паблового палацу, — сказав Роберт Джордан. По-іспанському це звучало чудово.

— El Palacio del Miedo, — сказав Ансельмо. — Палац страху.

— Печера звалашеної мужності,— весело підхопив Роберт Джордан.

— Якої мужності? — спитав Фернандо.

— Це я так, — сказав Роберт Джордан. — Пожартував.

— А чому звалашеної? — спитав Фернандо.

— Не знаю, — сказав Роберт Джордан. — Довго розповідати. Спитай Пілар. — Потім він обняв Ансельмо за плечі, притис його до себе й міцно струснув. — Знаєш що? — сказав він. — Я радий тебе бачити. Ти навіть уявити собі не можеш, що то означає — знайти в цій країні людину на тому самому місці, де її залишив.

Він відчував таку довіру й приязнь до нього, що навіть наважився зробити закид країні.

— І я дуже радий бачити тебе, — сказав Ансельмо. — Але я вже збирався йти звідси.

— Дідька лисого ти пішов би! — радісно мовив Роберт Джордан. — Замерз би, а не пішов.

— Ну, як там, нагорі? — спитав Ансельмо.

— Чудово, — відповів Роберт Джордан. — Все просто чудово.

Він відчував ту раптову радість, яка так рідко випадає на долю людини, що командує в революційній армії; радість від усвідомлення того, що хоча б один твій фланг тримається. Якби обидва фланги трималися твердо, це було б уже надто велике щастя, подумав він. Не знаю, хто міг би витримати таке. А власне, на кінці флангу, будь-якого флангу, стоїть одна людина. Не така аксіома була йому потрібна. Але ця людина надійна. Одна надійна людина. Як дійде до бою, ти будеш моїм лівим флангом, подумав він. Казати тобі про це зараз, мабуть, не треба. Це буде дуже короткий бій, подумав він. Але й дуже славний бій. Ну що ж, мені завжди хотілося самостійно провести хоча б один бій, я завжди бачив похибки в тих боях, якими керували інші, починаючи від битви під Азенкуром. Свій власний бій треба провести як слід. Короткий бій, але бездоганний. Якщо мені пощастить зробити все так, як я хотів би, то цей бій буде справді бездоганний.

— Слухай, — сказав він Ансельмо. — Я страшенно радий тебе бачити.

— А я радий бачити тебе, — сказав старий.

Коли вони потемки дерлися схилом угору, і вітер віяв їм у спину, і їх засипало снігом, Ансельмо вже не почував себе самотнім. Він не був самотнім від тієї миті, як Ingles поплескав його по плечу. Ingles був задоволений, веселий, і вони жартували один з одним. Ingles сказав, що все йде добре, і тепер старий більше