Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей
Машина проїхала по снігу під тим місцем, де стояв Ансельмо. Старий побачив шофера — червонолицього, в сталевій касці, в плащі, накинутому на плечі; помітив і ствол ручного кулемета — його тримав ординарець, що сидів поряд із шофером. Потім машина зникла за поворотом дороги, і Ансельмо сягнув рукою за пазуху, вийняв із нагрудної кишені сорочки два аркушики, вирвані з записника Роберта Джордана, і зробив позначку навпроти малюнка, що зображував легкову автомашину. Це була десята машина. Шість уже повернулися назад. Чотири ще залишалися там. Нічого незвичайного в такому русі машин на цьому шляху не було, але Ансельмо не вмів відрізняти «форди», «фіати», «опелі», «рено» й «сітроени» штабу дивізії, що діяла в цьому районі, від «ролс-ройсів», «ланчій», «мерседесів» та «ізот» генерального штабу. Їх міг би розрізнити Роберт Джордан, і якби він був там, на місці старого, то зумів би оцінити значення того факту, що саме такі машини йшли в тому напрямку. Але його не було, а старий просто позначив на аркушику з блокнота, що дорогою угору проїхала ще одна машина.
На цей час Ансельмо вже зовсім змерз і вирішив іти до табору, поки не посутеніло. Він не боявся збитися з дорога, але вважав, що немає потреби стовбичити тут далі, тим більше, що вітер холоднішав і хуртовина не припинялася.
Проте підвівшись і потупцявши на місці, він подивився крізь сніг на шосе і все ж не пішов нагору, а тільки прихилився до підвітряного боку сосни й так і залишився стояти там.
Ingles наказав мені чекати, думав він. Може, він уже йде сюди, і, якщо я піду, він заблудить, шукаючи мене в таку хуртовину. Скільки лиха ми вже зазнали в цю війну через погану дисципліну й порушення наказів! Тому краще вже я почекаю ще трохи, може, Ingles скоро прийде. Але якщо він найближчим часом не прийде, я піду звідси, незважаючи на будь-які накази, бо маю звітувати і справ у мене багато, а замерзати на смерть зовсім ні до чого, це була б просто інша крайність.
З димаря тартака по той бік шосе здіймався дим, і вітер доносив його запах разом із снігом до Ансельмо. Фашистам тепло і затишно там, думав він, а завтра вночі ми іх повбиваємо. Дивно все виходить, і думати про це неприємно. Я стежив за ними цілий день і бачив, що вони такі самі люди, як ми. Я міг би, певне, підійти зараз до тартака, постукати в двері, і вони зустріли б мене привітно, хіба що вони мають наказ затримувати всіх подорожніх і перевіряти їхні документи. Виходить, нас розділяють тільки накази. Ці люди не фашисти. Я називаю їх так, але вони не фашисти. Це такі самі бідняки, як і ми. Не треба їм було воювати проти нас, і мені краще не думати про те, що їх доведеться убити.
Ці вартові — галісійці. Я чув їх сьогодні вдень і зрозумів це з їхньої вимови. Вони не можуть дезертирувати, бо за це розстріляли б їхні родини. Галісійці бувають або дуже розумні, або зовсім тупі, як тварини. Я знав і таких, і таких. Лістер — теж галісієць, з того самого міста, що й Франко. Цікаво, що ці галісійці думають про сніг у таку пору року? Адже в них немає таких високих гір, і в них завжди йдуть дощі, і завжди все зелене.
Вікно тартака засвітилося, і Ансельмо весь зіщулився й подумав: хай йому грець, тому Ingles! Галісійці сидять собі в теплі під дахом, і це у нас, у нашому краю, а я мерзну тут, за деревом, і живемо ми в якійсь норі, в скелях, немов дикі звірі. Але завтра звірі вилізуть із нори, і ті, кому зараз так затишно живеться, помруть у теплі під своїми ковдрами. Як ті, що померли тієї ночі, коли ми напали на Отеро, подумав він. Йому було неприємно згадувати Отеро.
Тієї ночі, в Отеро, він уперше вбив людину і тепер сподівався, що йому не доведеться вбивати під час ліквідації цих постів.
Там, в Отеро, Пабло вдарив ножем вартового, якому Ансельмо накинув ковдру на голову. Солдат, майже задушений, схопив Ансельмо за ногу й схлипував там, під ковдрою, і Ансельмо довелось навпомацки штрикати його ножем, доки вартовий відпустив ногу й затих. Ансельмо придушив йому горло коліном, щоб той не кричав, і штрикав ножем, наче в клунок, а Пабло тям часом жбурнув гранату у вікно вартівні, де спали солдати. І коли блиснуло, цілий світ немовби вибухнув перед очима червоним і жовтим, і ту ж мить у вікно вартівні полетіли ще дві гранати… Пабло встиг висмикнути обидва загвіздки й кинув гранати у вікно, одну за одною, і ті, кого не вбило в ліжку, загинули в ту мить, коли посхоплювалися з ліжок після вибуху другої гранати. Це було ще тоді, коли Пабло, неначе диявол, гуляв по всій провінції і загрожував уночі всім фашистським постам.
А тепер від того Пабло вже нічого не залишилося, він немов кладений кабан, думав Ансельмо. Коли кабана викладуть і він перестане вищати, сім'яники викидають, і він, що тепер уже не кабан, іде шукати їх, риючи землю рилом, знаходить і з'їдає. Ні, до цього в Пабло ще не дійшло, всміхнувся Ансельмо, бач, що виходить, навіть про Пабло можна думати несправедливо. Але він став дуже підлий і дуже змінився.
Який холод, думав він. Хоч би той Ingles скоріше прийшов, і хоч би мені нікого не довелося вбивати, коли ми нападемо на ці пости. Ці четверо галісійців із капралом будуть для тих, хто любить убивати. Так сказав Ingles. Як треба буде, я виконаю свій обов'язок, але Ingles сказав, що на мосту я буду з ним і що вартових знищать інші. На мосту буде бій, і, якщо я вистою, значить, я зробив усе, чого можна вимагати в цій війні від старої людини. Але хай Ingles приходить швидше, бо мені холодно, а коли я бачу світло на тартаку, де галісійці сидять у теплі, мені стає ще холодніше. Добре було б зараз знову опинитись у себе в хаті, і щоб війна скінчилась. Тільки
