Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей

Вона побачила його тепер зовсім виразно й почула його тонкий, високий голос, коли він повернув голову й оглянув публіку, що сиділа в першому ряду, над червоним бар'єром, і сказав: «Ану подивимось, чи пощастить нам убити його ось так!»

Вона почула голос і потім побачила, як зігнулось його коліно і він ступив уперед, просто на роги, що, немов за помахом чарівно! палички, опустилися вслід за мулетою в худій смуглявій руці. Роги опустилися й пройшли збоку, і тоді шпага встромилася у вкритий пилом горб загривка.

Вона бачила, як блискуче лезо входило в тіло повільно й невпинно, немов бик, подаючись уперед, втягував його в себе з руки людини; бачила, як шпага встромлялась усе глибше й глибше, аж поки смуглявий кулак торкнувся шкури бика, і тоді смуглявий чоловічок, який ні на мить не відривав очей від того місця, куди встромлялась шпага, хитнувся вбік, пропускаючи ріг повз плаский втягнутий живіт, і відскочив назад, а потім завмер на місці — ліва рука з мулетою відведена вбік, права піднята догори — і приготувався дивитись, як бик конає.

Ось він стоїть і дивиться, як бик силкується встояти на ногах, як він хилиться, немов підтяте дерево, перше ніж упасти, як намагається ще встати, а чоловічок чекає, переможно піднісши руку. Вона знала, що він зараз відчуває приємну, бездумну полегкість від того, що все вже скінчилося, полегкість від того, що бик конає, полегкість від того, що роги не вдарили, не простромили його, коли він ухилявся від них, і, поки він стояв і думав про це, коліна в бика підігнулися, і він упав, повалився мертвий на спину всіма чотирма ратицйми догори, і вона побачила, як маленький смуглявий чоловічок стомленою ходою, не всміхаючись, попрямував до бар'єра.

Вона знала, що він не міг би зараз побігти через арену, навіть коли б мусив рятувати своє життя, і дивилась, як він повільно підійшов до бар'єра, витер губи рушником, глянув на неї й похитав головою, а потім витер рушником обличчя й розпочав свій тріумфальний хід круг арени.

Вона бачила, як він повільно, тягнучи ноги, обходить арену, всміхається, вклоняється, всміхається, а за ним ідуть його помічники, нахиляються, збирають сигари, кидають назад у публіку капелюхи; а він іде далі, усміхнений, із сумними очима, і, завершивши коло, зупиняється перед нею. Потім вона побачила, як він сидить на приступці дерев'яного бар'єра, притискаючи рушник до рота.

Все це Пілар побачила, поки стояла біля вогнища, і, побачивши, сказала:

— То, кажеш, він був слабенький матадор? З якими ж людьми я повинна тепер коротати своє життя!

— Він був добрий матадор, — сказав Пабло. — Тільки йому заважав маленький зріст.

— І до того ж він, видно, хворів на сухоти, — сказав ПрІмітіво.

— Сухоти? — сказала Пілар. — А хто б не захворів на сухоти після всього того, що він зазнав? У цій країні, де жоден бідняк не може мати надії на заробіток, якщо тільки він не злочинець на зразок Хуана Марча, не тореадор і не тенор в опері! Як він міг не нажити сухот? У країні, де багатії обжираються так, що псують собі шлунки й уже не можуть жити без соди, а бідняки голодують від колиски і аж до скону — як йому було не нажити сухот? Коли змалку тиняєшся по ярмарках, щоб вивчитись на тореадора, та їздиш під лавами у вагонах третього класу, бо немає грошей на квиток, та лежиш там у бруді й пилюці, серед свіжих і висохлих плювків, — як тут не нажити сухот, та ще як груди в тебе пом'яті рогами бика?

— А хіба я що, — мовив Прімітіво. — Я тільки сказав, що він мав сухоти.

— Авжеж, він мав сухоти, — сказала Пілар, стискаючи в руці великий ополоник. — Він був малий на зріст, і мав тонкий голос, і дуже боявся биків. Зроду я не бачила людини, що так боялася б перед боєм і так сміливо поводилася на арені. Ти! — сказала вона до Пабло. — Ти от боїшся смерті. Думка про смерть жахає тебе. А от Фініто боявся ще більше, а на арені був хоробрий, як лев.

— Його знали, як дуже хороброго матадора, — сказав один із братів.

— Я ніколи не бачила людини, що так боялася б, — сказала Пілар. — Він навіть не хотів мати у себе вдома бичачої голови. Одного разу під час Вальядолідського ярмарку він убив бика Пабло Ромеро, і дуже гарно вбив…

— Я пам’ятаю, — сказав старший із братів. — Я бачив цей бій. Бик був жовто-бурий, з чубком на лобі й дуже довгими рогами. Він важив понад тридцять arrobas[52]. Це був останній бик, якого Фініто вбив у Вальядоліді.

— Авжеж, — сказала Пілар. — А потім любителі кориди, що завжди збиралися в кафе «Колон» і називали себе клубом імені Фініто, влаштували невеличкий бенкет на його честь, і вони напхали голову того бика й вирішили на бенкеті піднести Фініто подарунок. За вечерею голова вже висіла на стіні, але була запнута тканиною. Я сиділа там за столом; були там і Пастора, ще бридкіша за мене, і Нінья де лос Пейнес, і ще кілька циганок та шикарних дівчат. Бенкет був хоч і невеликий, але дуже веселий, і навіть мало не зчинилася колотнеча, бо Пастора й одна з тих шикарних дівчат завели суперечку з питань етикету.

Я сама була з усього дуже вдоволена, але, сидячи поруч із Фініто, помітила, що він зовсім не дивиться на бичачу голову, запнуту фіолетовою тканиною, як статуї святих у храмі на тижні страстей нашого колишнього господа бога.

Фініто їв дуже мало, бо дістав palotazo, удар боком рога, коли заколював бика на останній кориді сезону в Сарагосі. Після того удару він довго лежав непритомний, і відтоді його шлунок не міг удержати їжу, і за вечерею він раз у раз підносив хусточку до рота й спльовував у неї кров… То про що ж я вам розповідала?

— Про бичачу голову, — нагадав Прімітіво. — Про напхану голову бика.

— Так, — сказала Пілар. — Так. Але спершу треба розповісти вам ще дещо, аби ви все ясно собі уявляли. Отже, Фініто, як вам відомо, ніколи не відзначався веселою вдачею. Він був чоловік дуже поважний, і я не пригадую, щоб він сміявся, навіть коли ми залишалися