Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей
Жінка підвела голову й глянула на нього.
— А, — сказала вона, — вже скінчили?
— Ти занедужала? — запитав він, схилившись над нею.
— Que va, — відповіла вона. — Просто я спала.
— Пілар, — сказала Марія, підійшовши і стаючи навколішки поряд неї.— Що з тобою? Ти погано почуваєш себе?
— Я почуваю себе чудово, — сказала Пілар, але не підвелася. Вона оглянула їх обох. — Ну, як, Ingles? Показав, який з тебе чоловік?
— Ти справді добре почуваєш себе? — спитав Роберт Джордан, не звертаючи уваги на її слова.
— А що мені зробиться? Я спала. А ви?
— Ні.
— Ну, — сказала Пілар дівчині,— тобі, я бачу, це припало до смаку.
Марія зашарілась і нічого не відповіла.
— Облиш її,— сказав Роберт Джордан.
— Тебе не питають, — відповіла йому Пілар. — Маріє! — голос у неї був суворий. Дівчина не підводила очей.
— Маріє,— не вгавала жінка, — я сказала, що тобі це, видно, припало до смаку.
— Облиш її,— знову сказав Роберт Джордан.
— Помовч, — сказала Пілар, не дивлячись на нього. — Слухай, Маріє, скажи мені щось.
— Ні,— відповіла Марія й похитала головою.
— Маріє,— сказала Пілар, і голос її був такий самий суворий, як обличчя, а на обличчі не було й тіні приязні.— Скажи мені що-небудь зі своєї власної волі.
Дівчина похитала головою.
Роберт Джордан думав: якби я не мусив працювати з цією жінкою, з її п'яницею чоловіком та її нікчемним загоном, я б зараз так затопив їй, що…
— Ну, кажи, — вела своєї Пілар.
— Ні,— відповіла Марія. — Ні.
— Облиш її,— сказав Роберт Джордан якимсь не своїм голосом. Все одно затоплю їй у пику, і нехай всі вони йдуть під три чорти, подумав він.
Пілар навіть не відповіла йому. Вона не нагадувала змію, Що гіпнотизує птаха, чи кота, що чигає на птаха. В ній не було нічого хижого чи хтивого. Тільки якесь напруження, як у кобри, Що роздула шию. Він відчував те. Відчував погрозу, сховану в цьому напруженні. Ні, то була не злість, а, скоріше, владне бажання знати.
Краще б я цього не бачив, подумав Роберт Джордан. Але за таке не б'ють.
— Маріє,— сказала Пілар. — Я до тебе не доторкнуся. Ти скажи мені зі своєї власної волі.
— De tu propia voliniad — так звучало це по-іспанському.
Дівчина похитала головою.
— Маріє,— сказала Пілар. — Ну, зі своєї волі. Чуєш? Скажи що-небудь.
— Ні,— тихо відповіла дівчина. — Ні, ні.
— Ти однаково скажеш, — мовила Пілар. — Що-небудь, все одно що. От побачиш. Ти мусиш сказати.
— Земля пливла, — сказала Марія, не дивлячись на жінку. — Правда. Але розповісти про це неможливо.
— Он як, — сказала Пілар, і її голос забринів тепло й ласкаво, і примусу в ньому не було. Але Роберт Джордан помітив дрібні крапельки поту на її чолі й над верхньою губою. — Отже, це було. Отже, було.
— Правда, було, — сказала Марія й закусила губу.
— Авжеж, правда, — лагідно мовила Пілар. — Тільки не кажи про це навіть найріднішим людям, бо вони ніколи не повірять тобі. Скажи, Ingles, в тобі немає циганської крові?
Роберт Джордан допоміг їй підвестися.
— Ні,— відповів він, — принаймні скільки мені відомо.
— В Марії також нема, скільки їй відомо, — сказала Пілар. — Pues es muy raro. Диво якесь.
— Але це було, Пілар, — сказала Марія.
— Como que no hija? — сказала Пілар. — Чому б ні, дочко? Як я була молода, земля піді мною пливла так, що мені аж страшно ставало, а що, коли вона раптом вся вислизне з-під мене! Щоночі це бувало.
— Брешеш, — сказала Марія.
— Еге ж, — відповіла Пілар. — Я брешу. Цього не буває більш як три рази в житті. Вона в тебе справді пливла?
— Так, — сказала дівчина. — Справді.
— А в тебе, Ingles? — Пілар глянула на Роберта Джордана. — Тільки не бреши.
— Теж, — сказав він. — Справді.
— Гаразд, — сказала Пілар. — Гаразд. Це добре.
— А що ти казала про три рази? — спитала Марія. — Що це означає?
— Три рази, — сказала Пілар. — Один раз це вже було в тебе.
— Тільки три?
— А в багатьох людей узагалі ні разу, — відповіла їй Пілар. — Ти добре пам'ятаєш, що пливла?
— Втриматись важко було, — сказала Марія.
— Виходить, справді пливла, — сказала Пілар Марії.—Ну, коли так, ходімо. Ходімо до табору.
— Що це за нісенітниця про ті три рази? — спитав Роберт Джордан у жінки, коли вони йшли між соснами.
— Нісенітниця? — вона скоса глянула на нього. — Це зовсім не нісенітниця, голубе.
— Що ж це — чаклунство, як ворожіння по руці?
—Ні, для gitanos[49] це давно відома річ, вони це по собі знають.
— Але ж ми не gitanos.
— Так, але тобі пощастило. Часом щастить не тільки циганам.
— Отже, ти правду сказала про три рази?
Вона знову якось дивно глянула на нього.
—Дай мені спокій, Ingles, — сказала вона. — Не чіпляйся до мене. Ти ще надто молодий, щоб я з тобою розмовляла.
— Але ж, Пілар… — сказала Марія.
— Мовчи, — відповіла їй Пілар. — Один раз у тебе вже було, ще тобі залишилось два.
— А в тебе скільки разів було? — спитав її Роберт Джордан.
— Два, — відповіла Пілар і піднесла два пальці.— Два, і третього вже ніколи не буде.
— А чому? — спитала її Марія.
— Та замовч ти, — сказала Пілар. — Мовчи. Ох і набридли ж мені ці шмаркачі!
— Чому не буде третього? — спитав Роберт Джордан.
— І ти теж мовчи, добре? — сказала Пілар. — Мовчи!
Гаразд, сказав собі Роберт Джордан. Тільки мене цим не візьмеш. Я знаю багатьох циган, і всі вони якісь чудні. А втім, і ми також. Різниця тільки в тому, що ми мусимо чесно заробляти свій хліб. Ніхто не знає, з якого племені ми походимо, і що ми успадкували від нього, і які таємниці ховалися в диких хащах, де жили наші предки. Ми знаємо тільки, що ми нічого не знаємо. Ми нічого не знаємо й про те, що діється з нами вночі. А втім, коли це трапляється вдень, то це чудесно. Що сталося— сталося, і ось тепер ця жінка не тільки примушує дівчину розповісти, хоч та цього не хоче, але прагне ще й перейняти це і привласнити. Їй треба домішати до цього якусь свою циганську чортівню. Можливо, їй і нелегко було там, нагорі, але тепер, отут, вона нав'язала нам свою волю. Якби вона робила це з лихим наміром, її слід було б застрелити. Але в цьому немає нічого лихого. Тільки прагнення тримати руку на пульсі життя — через Марію.
Коли ця війна скінчиться, можна буде зайнятися вивченням жіночої психології, сказав він собі. Розпочнеш хоча б із
