Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей

Він не вірив, що для нього ще існує те, що зветься «дуже довго», але, якби так вийшло, він хотів би перебути цей час із Марією. Ми могли б оселитися в готелі і взяти номер, скажімо, на ім’я доктора Лівінгстона з дружиною, подумав він.

— А чому б мені не одружитися з нею? Ну, звичайно, — подумав він. Я одружуся з нею. І тоді ми будемо містер і місіс Джордан із Сан-Веллі, штат Айдахо, або з Корпус-Крісті, штат Техас, або з Б'ютта, штат Монтана.

Іспанки — чудові дружини. У мене ніколи не було дружини-іспанки, отож я знаю це. А коли я знову почну викладати в університеті, вона буде просто чудова в ролі дружини викладача. І коли студенти, які вивчають іспанську мову, навідаються якось увечері викурити люльку й побалакати в домашньому колі про Кеведо, Лопе де Вега, Гальдоса та інших славетних іспанських покійників, Марія зможе розповісти їм, як один із хрестоносців у блакитних сорочках, поборників істинної віри, сів їй на голову, а інші повикручували їй руки, задерли спідницю й подолом заткнули рота.

Цікаво, яке враження справить Марія в Міссулі, штат Мон-Якщо, звичайно, мені пощастить вернутися на свою колишню посаду в Міссулі. Певно, мені там назавжди наліпили ярлик червоного, і я взагалі вже в чорному списку. А втім — хтозна. Може, це й не так. Адже вони не знають, що я тут роблю, та й не повірили б ніколи, якби розповісти, а іспанську візу я одержав ще до того, як були впроваджені обмеження.

Моя відпустка закінчується аж восени тридцять сьомого року. Я виїхав улітку тридцять шостого, і хоча відпустку мені дали рівно на рік, повертатись мені не треба до початку осіннього семестру. Отже, часу ще багато. Як на те пішло, то й до післязавтра часу ще багато. Ні. Мабуть, не варто турбуватися щодо університету. Треба тільки повернутися до осені, і все буде гаразд. Тільки постаратися повернутись.

А все-таки ти вже давно живеш химерним життям. Дуже химерним, хай йому чорт. Іспанія — твоя праця, твій фах, отже, нема нічого дивного, що ти поїхав до Іспанії. Влітку тобі не раз доводилося працювати на будівництві різних технічних споруд чи прокладати лісові дороги, і ти навчився застосовувати вибухівку, а тому нічого дивного немає в тому, що ти зголосився бути підривником. Робота як робота, хіба що тільки завжди доводиться квапитися.

З тієї миті, коли руйнування постає перед тобою як технічна проблема, ти більше нічого, крім технічної проблеми, не бачиш. Але тут є ще багато іншого, зовсім не такого простого, хоча, правду кажучи, ти досить легко до цього звик. Наприклад, ти весь час шукаєш якнайсприятливіших умов для вбивства, неминуче пов'язаного з роботою підривника. Хіба гучні слова роблять убивство справедливішим? Чи приємнішим? Коли хочеш знати, ти щось надто вже охоче зголосився на це. І дуже важко вгадати, на що ти будеш схожий чи, краще сказати, до чого ти будеш придатний, коли скінчиться твоя служба Республіці. Та, мабуть, ти позбудешся всього цього, коли про це напишеш, подумав він. Як тільки ти про це напишеш, усе минеться. Це буде добра книжка, якщо тобі пощастить написати її. Куди краща, ніж та, інша.

А тим часом ти можеш розраховувати тільки на сьогодні й завтра, сьогодні й завтра і знову й знову (сподіваюсь) сьогодні й завтра, подумав він, а тому використовуй час, який маєш, і будь за це вдячний. А що, як із мостом вийде погано? Не схоже на те, що скінчиться добре.

Зате з Марією все добре. Хіба ж не так? Ох, добре, подумав він. Певно, це все, що я можу ще взяти від життя. Може, це і є, власне, моє життя, і, замість того, щоб тривати сімдесят років, воно триватиме лише сорок вісім годин чи сімдесят годин, вірніше, сімдесят дві. Три доби по двадцять чотири години, це якраз і буде сімдесят дві години.

Мабуть, за сімдесят годин можна прожити таке саме повне життя, як і за сімдесят років, якщо тільки жив повним життям раніше перед тим, як ці сімдесят годин почалися, і якщо вже досяг певного віку.

Що за нісенітниця, подумав він. До якого безглуздя можна дійти, коли отак розмовляти сам із собою! Справжнісінька нісенітниця. А може, й ні. Гаразд, там побачимо. Востаннє я спав із жінкою в Мадріді. Ні, не в Мадріді — в Ескоріалі. І якщо не зважати на те, що серед ночі я прокинувся й мені раптом здалося, що це хтось інший, і я був щасливий, поки не згадав, хто це насправді, це було наче перегортати попіл, тільки приємніше. А попереднього разу, в Мадріді, все було так само, ба навіть гірше; поки ми були разом, я намагався сам себе обдурити, що це зі мною зовсім інша. Отже, я не належу до романтиків, що оспівують іспанську жінку, і не надаю тут випадковій зустрічі більшої ваги, ніж випадковим зустрічам у будь-якій іншій країні. Та коли я з Марією, я кохаю її так, що просто ладен умерти, а я ніколи раніше не вірив, що так буває і що таке може трапитися зі мною.

Отже, якщо доведеться сімдесят років життя проміняти на сімдесят годин, то я маю чим мінятися і, на щастя, усвідомлюю це. І коли для мене не існує того, що зветься «дуже довго», чи «довіку», чи «відтепер і назавжди», а є тільки «нині», то треба цінувати це нині, і я щасливий, що маю його. Нині, ahora, maintenant, heute. Дивно, що таке слово, як «нині», тепер означає цілий світ, ціле твоє життя. Esta noche, сьогодні ввечері, ce soir, heute abend. Вічність і вірність, éternité і fidélité. Є ще «нині» і «nifia[48]», але це взагалі ні до чого не ліпиться. От взяти слово смерть, mort, muerto і Tod. З них усіх Tod — наймертвіше. Війна, guerre, guerra і Krieg. Krieg найбільше пасує для війни, а може, й ні. Може, це мені так здається, бо я найгірше знаю німецьку. Кохана, chérie, prenda, Schatz. Все це нікуди не годиться у порівнянні з Марією. Марія — оце ім'я!

Ну що ж, ми це зробимо всі разом, і тепер уже не довго залишилося чекати. А виглядає все дедалі гірше. Вранці проводити