Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей

— Я знаю.

— А що, як ти все ж зробиш це вночі?

— Мене розстріляють.

— Цілком можливо, що нас усіх постріляють, якщо ти зробиш це вдень.

— Для мене особисто це не так уже й важливо, оскільки міст буде знищений, — сказав Роберт Джордан. — Але я розумію, щб вас тривожить. Удень ви не зможете організувати відступ.

— Ет, треба буде, то зможемо, — сказав Ель Сордо. — Але я хочу, щоб ти зрозумів, що тривожить людей і чому вони сердяться. Ти говориш про перехід до Гредоса, як про звичайний воєнний маневр. А тим часом ми можемо дістатися до Гредоса тільки дивом.

Роберт Джордан мовчав.

— Послухай мене, — сказав Ель Сордо. — Я сьогодні багато балакаю. Це для того, щоб ми зрозуміли один одного. Ми тут узагалі тримаємося дивом. Диво це можливе завдяки лінощам і глупоті фашистів, але колись вони схаменуться. Щоправда, ми дуже обережні і тут, у горах, сидимо тихо.

— Я знаю.

— Але після твого мосту нам доведеться забратися звідси. І ми мусимо добре обмізкувати, як саме це зробити.

— Зрозуміло.

— Отож-бо, — сказав Ель Сордо. — Ну, їжте вже. Давно я не був такий балакучий.

— Я ще ніколи не чула, щоб ти так багато балакав, — сказала Пілар. — Може, через оце? — вона піднесла склянку.

— Ні,— похитав головою Ель Сордо. — Це не через віскі. А через те, що мені ще ніколи не треба було стільки сказати.

— Я ціную твою допомогу й твою відданість Республіці,— сказав Роберт Джордан. — І розумію труднощі, що виникають у зв'язку з часом, на який призначено операцію.

— Годі вже, — сказав Ель Сордо. — Ми тут для того, щоб зробити все, що можна. Але це складна річ.

— А на папері дуже проста, — всміхнувся Роберт Джордан. — На папері міст треба зруйнувати в ту хвилину, коли почнеться наступ, щоб перерізати шосе. Дуже просто.

— Хай би вони нам раз дали зробити щось на папері,— сказав Ель Сордо. — Щоб ми і придумали, й виконали все на папері!

— Папір усе витримує,— пригадав прислів'я Роберт Джордан.

І багато на що придається, — сказала Пілар. — Es muy util. Хотіла б я саме так скористатися з твого наказу.

— Я й сам хотів би, — сказав Роберт Джордан. — Але так ніколи не здобудеш перемоги.

— Авжеж, — сказала жінка. — Мабуть-таки, не здобудеш.

— А знаєш, чого б я ще хотіла?

— Піти до Республіки, — сказав Ель Сордо. Він нахилився ближче до неї, прислухаючись здоровим вухом до її слів. — Уа fras, mujer[44]. От виграємо війну, і тоді скрізь буде Республіка.

— Ну, гаразд, — сказала жінка. — А тепер, бога ради, давайте їсти.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

По обіді вони вийшли з табору Ель Сордо й рушили стежкою вниз. Ель Сордо провів їх до нижнього поста.

— Salud, — сказав він. — Увечері побачимось.

— Salud, camarada, — відповів Роберт Джордан, і всі троє пішли стежкою далі, а Глухий стояв і дивився їм услід. Марія обернулася й помахала йому рукою, і Ель Сордо відповів їй іспанським недбалим і коротким рухом руки вгору, — ніби відкидаючи щось геть, — мовляв, — навіщо якісь там прощання. За столом він сидів у тій самій хутряній куртці, навіть не розстебнув її, і під час обіду поводився бездоганно чемно, старанно повертав голову, щоб краще чути, і знову перейшов на рубану іспанську мову, розпитуючи Роберта Джордана про становище в Республіці. Але видно було, що він хоче якнайшвидше спекатися їх.

Коли вони зібралися йти, Пілар сказала йому:

— Ну, то як, Сантьяго?

— Ніяк, жінко, — відповів Глухий. — Все гаразд. Я подумаю.

— Я також, — сказала тоді Пілар і весь час, поки вони спускалися крутою стежкою між соснами — спускатися нею було легко й приємно, не те що підніматися, — не вимовила жодного слова. Роберт Джордан і Марія також мовчали, і всі троє йшли швидко, аж поки стежка стала спинатися круто вгору другим схилом лісистої долини й урешті вибігла з лісу на галяву.

Травневий день був гарячий, і, коли вони здолали половину останнього підйому, жінка раптом зупинилась. Роберт Джордан теж зупинився і, обернувшись назад, побачив, що на лобі у неї ступив рясний піт. Йому здалося, що її смагляве обличчя зблідло, шкіра набрала жовтавого відтінку, а під очима залягли тіні.

— Трохи відпочинемо, — сказав він. — Ми йдемо надто швидко.

— Ні,— сказала вона. — Ходімо далі.

— Відпочинь, Пілар, — мовила Марія. — Ти погано виглядаєш.

— Цить, — сказала жінка. — Тебе ніхто не питає.

Жінка рушила далі стежкою, та, коли вони дісталися до перевалу, вона дихала важко, обличчя її було мокре від поту й зблідло ще більше.

— Посидь трошки, Пілар, — сказала Марія. — Прошу тебе, будь ласка, посидь.

— Гаразд, — відповіла Пілар, і вони посідали втрьох під сосною, лицем до галяви, туди, де за щораз вищими кряжами стриміли до неба скелясті вершини, на яких іскрився сніг у полуденному сонці.

— Така погань цей сніг, а як гарно, — сказала Пілар. — Чиста мана цей сніг. — Вона обернулася до Марії.— Не ображайся, що я тебе вилаяла, guapa. Сама не знаю, що сьогодні зі мною. Щось на мене найшло.

— Я не зважаю на те, що ти кажеш, коли гніваєшся, — мовила Марія. — А гніваєшся ти часто.

— Ні, я не гніваюсь, це щось гірше, — сказала Пілар, дивлячись на снігові вершини.

— Ти занедужала, — сказала Марія.

— І не це, — сказала жінка. — Іди сюди, guapa, поклади мені голову на коліна.

Марія присунулася ближче до неї, склала руки так, як складають, коли сплять без подушки, і поклала на них голову. Обличчя вона обернула до Пілар і всміхнулась їй, але жінка все дивилася на гори, потім погладила дівчину по голові й провела товстим коротким пальцем по її чолу, навколо вуха і далі, вздовж лінії волосся на шиї.

— Зараз я віддам її тобі, Ingles, — сказала вона.

Роберт Джордан сидів позад неї.

— Не кажи так, — мовила Марія.

— Так, хай бере тебе, — сказала Пілар, дивлячись кудись убік. — Я не хочу тебе. Але я ревную.

— Не кажи так, Пілар, — сказала Марія,

— Так, хай бере тебе, — сказала Пілар і обвела пальцем навколо мочки її вуха. — Але я дуже ревную.

— Але ж, Пілар, — мовила Марія. — Адже ти сама казала мені, що між нами нема нічого такого.

— Що-небудь таке завжди є,— сказала жінка. — Завжди є щось таке, чого не повинно бути. Але в мене такого немає. Це правда, що немає. Я тобі зичу щастя й нічого більше.

Марія мовчала, намагаючись лежати так, щоб Пілар не важко було підтримувати її голову.

— Послухай, guapa, — мовила Пілар і стала неуважно обводити пальцем чіткий контур її