Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей

Облиш, сказав він собі. Після того, що в тебе було з цією дівчиною, голова в тебе ясна, а ти вже тривожишся. Думати про те, що треба зробити, це одне, а тривожитися — то вже зовсім інше. Не тривожся. Тривожитися тобі не можна. Ти знаєш, що тобі, може, доведеться зробити, і знаєш, що може статися. Авжеж, це може статися.

Ти йшов на це, знаючи, за що борешся. Ти борешся якраз проти того, що сам робиш і що треба робити, щоб мати якийсь шанс на перемогу. Тепер ти мусиш використати цих людей, яких любиш, так само, як використовують задля справи солдатів, до яких не мають ніяких почуттів. Видно, Пабло все-таки розумніший за всіх. Він одразу збагнув, як це небезпечно. Пілар — та цілком за це, від самого початку, але і вона починає усвідомлювати, чим це загрожує, і ця свідомість уже дається взнаки. Ель Сордо зразу ж усе зрозумів, і хоч він зробить усе, що треба, подобається йому це не більше, ніж тобі, Роберте Джордан.

Отже, кажеш, тебе тривожить не стільки те, що буде з тобою, скільки те, що може статися з цією жінкою, з дівчиною й іншими? Гаразд. А що сталося б із ними, якби ти не прийшов сюди? Що було з ними перед тим, як ти прийшов сюди? Ні, так думати не слід. Ти за них не несеш ніякої відповідальності; тільки за те, як вони виконають свою частину завдання. Не ти давав наказ. Його дав Гольц. А хто такий Гольц? Добрий командир. Найкращий з усіх, під чиєю командою тобі доводилося служити. Але чи повинна людина виконувати неможливий наказ, знаючи, до чого це призведе? Хоч би навіть цей наказ дав Гольц, що представляє не тільки армію, а й партію? Так. Його треба виковувати, бо лише на ділі можна довести, що він неможливий. Звідки ти знаєш, що його неможливо виконати, коли ти ще не пробував виконати його? Що було б, якби кожен, хто дістав наказ, заявляв, що його неможливо виконати? До чого ми прийшли б, якби замість того, щоб виконувати наказ, щоразу казали б тільки: «Його неможливо виконати»?

Він уже надивився на командирів, для яких кожен наказ був «неможливий». Хоч би та свиня Гомес в Естремадурі. Він уже надивився на атаки, під час яких фланги не просувалися вперед, бо це було «неможливо». Ні, він виконуватиме наказ, а якщо він полюбив людей, які повинні допомагати йому, то тим гірше для нього.

Така вже ця партизанська робота — завжди накликати нещастя й небезпеку на тих, у кого знаходиш притулок і допомогу. Але в ім'я чого? В ім'я того, щоб зрештою покласти край будь-якій небезпеці і щоб усім добре жилося в цій країні. Це була істина, хоч як плакатно вона звучала.

Якщо Республіка зазнає поразки, в Іспанії не буде місця для тих, хто вірив у неї. А може, це не так? Ні, саме так, він бачив, що діялося в місцевостях, уже захоплених фашистами.

Пабло — свиня, але решта всі — чудові люди, тож чи не підступно штовхати їх на таке? Можливо. Але навіть якщо вони не зроблять цього, за тиждень сюди однаково прийдуть два кавалерійські ескадрони й виженуть їх із цих гір.

Так, невтручанням у їхнє життя однаково нічого не виграєш. Хіба збережеш для себе принцип, що кожна людина — сама по собі й не можна втручатися ні в чиє життя. Ага, отже, ти додержуєшся цього принципу? Так, додержуюсь. Ну, а як же тоді планове суспільство і так далі? Цим хай клопочуться інші. У нього будуть інші справи після цієї війни. Він бере участь у цій війні, бо вона спалахнула в країні, яку він любить, і ще тому, що він вірить у Республіку й знає: якщо Республіка буде знищена, життя стане нестерпне для тих, хто вірить у неї. На час війни він підкорив себе комуністичній дисципліні. Тут, в Іспанії, комуністи показали найкращу дисципліну й найтверезіше та найрозумніше ставлення до війни. Він прийняв їхню дисципліну на цей час, тому що в справі ведення війни це єдина партія, чию програму й дисципліну він поважає.

Які ж у нього політичні переконання? Немає в тебе ніяких, сказав він собі. Але цього не кажи нікому, подумав він. Ніколи навіть не признавайся. А що ж ти робитимеш після війни? Повернуся додому і знову викладатиму іспанську мову, і напишу правдиву книгу. От побачиш, сказав він собі, що написати її буде неважко.

Треба буде побалакати з Пабло про політику. Цікаво дізнатись, як розвивалися його політичні погляди. Певне, зліва направо; класичний шлях у дусі старого Лерру. Пабло має багато спільного з Лерру. Та й Прієто не кращий. Пабло і Прієто майже однаково не вірять в остаточну перемогу. У них в усіх політика конокрадів. Я вірю в Республіку як державний лад, але Республіка мусить позбутися всієї цієї зграї конокрадів, яка завела її у безвихідь перед тим, як вибухнув заколот. Чи існує ще якийсь народ, вожді якого були б такими його ворогами, як тут?

Вороги народу. Без цих слів можна обійтися. Модний вислів, якого не варто вживати. Ось наслідки його близькості з Марією. Він став уже політичним фанатиком і святенником, схожим на якогось твердолобого баптиста, й такі слівця, як «вороги народу» самі собою спадають йому на думку. Революційно-патріотичні штампи. Його розум навчився некритично сприймати й уживати їх. Звичайно, в них таїться правда, та надто вже бездумно він ними оперує. Але після вчорашньої ночі й сьогоднішнього дня свідомість його стала ясніша й чистіша. Дивна річ фанатизм. Щоб бути фанатиком, треба мати абсолютну, беззастережну впевненість, що правда на твоєму боці, а ніщо так не зміцнює цієї впевненості, як здержливість. Здержливість — ворог єресі.

Цікаво, чи витримає ця теза глибший аналіз. Певно, саме тому комуністи так воюють із духом богеми. Геть богему, гріх Маяковського!

Але Маяковський тепер знову святий. Може, тому, що він помер, назавжди замовк. Ти сам скоро помреш і назавжди замовкнеш, сказав він собі. Ну, годі думати про такі речі. Думай краще про Марію.

Марія була тяжким випробуванням для його фанатизму. Рішучості його вона не похитнула, але тепер йому дуже не хотілося вмирати. Він охоче відмовився б від геройської чи мученицької смерті. Він не хотів повторювати Фермопілів, ані бути Горацієм на цьому мості чи тим