Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей

— Не твої злигодні, а мої,— пояснила йому Пілар. — А ти надто вразливий, як на матадора!

— Матадора з мене не вийшло, — сказав Хоакін. — І нащо нагадувати мені про це кожної хвилини?

— Але кіску ти знову відпускаєш?

— Ну то й що? Корида — дуже корисна справа. Вона багатьом дає роботу, а нагляд за нею візьме в свої руки держава. І тепер, можливо, я вже не боятимуся.

— Можливо, — сказала Пілар. — Можливо.

— Чому ти з ним так грубо розмовляєш, Пілар? — сказала Марія. — Я тебе дуже люблю, але зараз ти просто жорстока.

— Я і є жорстока, — відповіла Пілар. — Слухай, Ingles, ти вже обміркував те, що маєш сказати Ель Сордо?

— Так.

— Май на увазі, він людина небалакуча, не такий, як ми з тобою чи ці тонкосльозі цуценята.

— Нащо ти кажеш таке? — вже сердито спитала Марія.

— Не знаю, — відповіла Пілар і пішла вперед. — А ти як гадаєш?

— Не знаю.

— Є речі, що мене іноді дуже сердять, — люто сказала Пілар. — Розумієш? От, наприклад, те, що мені сорок вісім років. Чуєш? Сорок вісім років і бридка пика на додачу. Або те, що такий-от нездара-матадор із комуністичним ухилом злякано кривиться, коли я жартома кажу, що поцілую його.

— Неправда, Пілар, — сказав хлопець. — Не було цього.

— Que va, неправда. Але мені на… на всіх вас… А ось і він. Hola, Сантьяго! Que tal?

Чоловік, до якого звернулася Пілар, був присадкуватий, кремезний, з вилицюватим смаглявим обличчям; він мав сиве волосся, широко розставлені жовто-карі очі, тонкий орлиний ніс, як у індіанця, і великий рот з тонкими губами; верхня губа нависала над нижньою. Він був чисто виголений, і чабанські штани й чоботи пасували до його кривих ніг. Він вийшов із печери й перевальцем рушив до них. Хоч день стояв дуже теплий, його шкіряна куртка, підбита хутром, була застебнута до самого горла. Він простяг Пілар велику брунатну руку.

— Hola, жінко, — сказав він. — Hola, — обернувся він до Роберта Джордана, потиснув йому руку, швидко й допитливо подививсь у вічі. Роберт Джордан побачив, що очі в нього жовті, як у кота, й тьмяні, як у змії.— Guara, — сказав він Марії й поплескав її по плечу. — Їли? — спитав він у Пілар.

Вона похитала головою.

— Їсти, — сказав він і подивився на Роберта Джордана.— Пити? — спитав він і, відігнувши великий палець донизу, зробив, кулаком такий рух, наче наливав щось.

— Дякую, охоче.

—Добре, — сказав Ель Сордо. — Віскі?

— У тебе є віскі?

Ель Сордо кивнув головою.

— Ingles? — спитав він. — Не Ruso?

— Americano.

— Американців тут мало, — сказав він.

— Тепер побільшало.

— Тим краще. З Північної чи з Південної?

— 3 Північної.

— Все одно що Ingles. Коли висадиш міст?

— Ти вже знаєш про міст?

Ель Сордо кивнув.

— Післязавтра вранці.

— Добре, — сказав Ель Сордо. — Пабло? — спитав він у Пілар.

Вона похитала головою. Ель Сордо усміхнувся.

— Іди, — сказав він Марії й знову усміхнувся. — Повернешся, — він дістав із внутрішньої кишені куртки великого годинника на ремінці,— за півгодини.

Жестом він запросив їх сісти на обчухрану колоду, що правила за лаву, потім глянув на Хоакіна й великим пальцем показав на стежку, якою вони прийшли.

— Я погуляю з Хоакіном, а потім повернуся, — сказала Марія.

Ель Сордо ввійшов до печери й за хвилину з'явився з пляшкою шотландського віскі й трьома склянками. Пляшку він тримав під пахвою, склянки ніс у тій самій руці, тримаючи кожну одним пальцем, а в другій руці держав за шийку череп'яного глека з водою. Пляшку й склянки він поставив на колоду, а глек — на землю.

— Льоду немає,— сказав він Робертові Джордану й простяг йому пляшку.

— Мені не наливай, — сказала Пілар і накрила свою склянку рукою.

— Лід був сьогодні вночі на землі,— сказав Ель Сордо і всміхнувся. — Весь розтанув. Лід там, — він показав на сніг, що білів на голих верхів'ях гір, — надто далеко.

Роберт Джордан хотів налити віскі Ель Сордо, але глухий похитав головою й рукою показав йому, щоб починав із себе.

Роберт Джордан налив собі майже півсклянки, і Ель Сордо, уважно стежив за ним, відразу ж передав йому глек з водою Роберт Джордан підставив склянку під холодний струмінь, що полився з череп'яного носика, тільки-но він нахилив глек.

Ель Сордо налив собі півсклянки віскі й долив по вінця водою.

— Вина? — спитав він Пілар.

— Ні. Води.

— Бери, — сказав він. — Негарно, — сказав він Робертові Джордану й посміхнувся. — Знав багатьох англійців. Завжди багато віскі.

— Де?

— На ранчо, — сказав Ель Сордо. — Приятелі хазяїна.

— Де ти дістаєш віскі?

— Що? — перепитав він.

— Кричати треба, — сказала Пілар. — В те вухо, в друге.

Ель Сордо показав на своє здорове вухо й усміхнувся.

— Де ти дістаєш віскі? — прокричав Роберт Джордан.

— Жену, — сказав Ель Сордо, стежачи за рукою Роберта Джордана; рука, що підносила склянку до рота, зависла в повітрі.— Ні,— сказав Ель Сордо й поплескав його по плечу. — Я пожартував. З Ла-Гранхи. Почув учора ввечері — англійський динамітник іде. Добре. Дуже радий. Дістав віскі. Для тебе. Ну, як?

— Здорово, — відповів Роберт Джордан. — Це дуже добре віскі.

— Приємно, — всміхнувся глухий. — Одержав сьогодні, разом із відомостями.

— Якими відомостями?

— Велике скупчення військ.

— Де?

— Сеговія. Літаки бачив?

— Так.

— Погано, га?

— Погано. А скупчення військ де саме?

— Багато між Вільякастіном і Сеговією. На Вальядолідському шосе. Багато між Вільякастіном і Сан-Рафаелем. Багато. Багато.

— Якої ж ти думки про це?

— Ми щось готуємо?

— Можливо.

— Вони знають. Теж готують.

— Можливо.

— Чому ж не висадити міст сьогодні вночі?

— Наказ.

— Чий наказ?

— Генерального штабу.

— Он як.

— Це важливо — коли саме висадити міст? — спитала Пілар.

— Надзвичайно важливо.

— А якщо вони вже стягують війська?

— Я пошлю Ансельмо з донесенням про пересування й концентрацію військ. Він зараз стежить за шосе.

— У тебе хтось на шосе? — спитав Ель Сордо.

Роберт Джордан не знав, що він розчув, а що — ні. З глухими цього ніколи не знаєш.

— Так, — сказав він.

— У мене теж. Чому б не сьогодні висадити міст?

— Маю інший наказ.

— Мені це не подобається, — сказав Ель Сордо. — Не подобається це мені.

— Мені теж, — сказав Роберт Джордан.

Ель Сордо похитав головою й надпив віскі зі склянки.

— Чого хочуть від мене?

— Скільки в тебе людей?

— Восьмеро.

— Треба перерізати телефонні дроти, напасти на пост у будиночку шляхового сторожа, знищити варту й відійти до мосту.

— Це легко.

— Все це я напишу.

— Не варто. А Пабло?

— Переріже