Людина без властивостей. Том I - Роберт Музіль
І наступної миті Ульріхові, вслід за хвилею прикрого відчуття, на пам’ять спливла одна фраза. Звучала вона так: «Душа содоміта могла би пройти крізь натовп, ні про що не здогадуючись, і в очах її світилася б прозора дитяча усмішка; бо все залежить від невидимого принципу». Ці слова не дуже відрізнялися від тих перших фраз, але були трохи перебільшені, й від них віяло ледь відчутним солодкуватим запахом зіпсутости. І як виявилося, ця фраза була тісно пов’язана з певним простором, кімнатою з пожовклими французькими брошурами на столах, зі стеклярусними портьєрами замість дверей, — і в грудях зринуло таке відчуття, немовби запускаєш руку в курячу тушку, щоб дістати серце. Бо фразу промовила Діотима під час його візиту. До того ж належали ці слова одному сучасному письменникові, якого Ульріх замолоду любив, але згодом звик вважати салонним філософом, а фрази в цьому дусі не смакують так само, як хліб, що на нього вихлюпнули парфуми, тож потім десятки років ні з чим таким уже не хочеться мати справу.
Та хоч відраза до всього того в Ульріха й досі не минала, цієї хвилини йому, однак, було соромно за те, що він жодного разу в житті так і не повертався до інших, справжніх фраз тієї загадкової мови. Адже він розумів їх чи, правильніше сказати, навіть проймався ними по-особливому, безпосередньо, як чимось інтимним; але цілком визнати їхню слушність так ніколи й не зважився. Вони, такі фрази, в яких до нього промовляло щось братерське, якась м’яка, темна щирість, протилежна владному тону математичної й наукової мови, хоч ніхто й не міг сказати, в чому та щирість полягає, — такі фрази були в його житті й роботі, мов непов’язані один з одним острови, що до них рідко хто навідується; та коли він окидав їх поглядом, наскільки давали змогу його знання, йому здавалося, що він відчуває зв’язок між ними, так немовби ті острови, на невеликій відстані один від одного, лежали неподалік від берега, що ховався за ними, чи становили рештки материка, який загинув у прадавні часи. Ульріх відчував лагідність моря, туману й невисоких чорних узгір’їв, що дрімали в жовто-сірому світлі. На гадку йому спала одна невеличка морська подорож, одна втеча на взірець «просто куди-небудь поїдьте», «переведіть свої думки на щось інше», — і він уже напевно знав, яке дивне, сповнене кумедних чарів враження своєю жаскою силою раз і назавжди відтіснило на задній план решту таких вражень. На мить у його грудях, поросла волоссям шкіра яких за минулі роки стала товстішою й грубішою, закалатало серце двадцятирічного. Калатання двадцятирічного серця в його тридцятидворічних грудях видалося йому чимось таким, немовби юнак раптом непристойно поцілував чоловіка. І все ж цього разу від спогаду Ульріх не відмахнувся. Це був спогад про одну пристрасть, що мала дивне завершення, — пристрасть, якою він у свої двадцять років запалав до жінки, значно старшої за нього віком, а головне — міцніше пов’язаної з власним домом.
Цікаво, що тепер він ледве пригадував, який вона мала вигляд; застиглий знімок і пам’ять про години, коли він був сам і думав про неї, витіснили безпосередні спогади про обличчя, одяг, рухи й голос тієї жінки. Відтоді її світ став йому геть чужим, і те, що вона була дружина майора, нині здавалося неймовірним, аж смішним. «Що ж, тепер вона, мабуть, уже давно ходить у дружинах полковника у відставці», — подумав він. У полку розповідали, нібито освіту вона здобула мистецьку, піаністка, але свою віртуозну майстерність публічно ніколи не демонструвала — спершу на бажання родини, а згодом, коли вийшла заміж, і взагалі таку змогу втратила. На полкових святах вона грала справді чудово, з блиском добре позолоченого сонця, що здіймається над безоднями душі, і від самого початку Ульріх закохався не так у плотську присутність тієї жінки, як у її ідею. Лейтенант, що тоді носив його прізвище, був не з боязких; він уже мав гостре око на жіночу дрібноту й навіть, бувало, вгадував ледь протоптану злодійську стежку, що вела до серця якої-небудь добропорядної жінки. Але для двадцятирічних офіцерів «велике кохання», якщо вони взагалі його прагли, було чимось іншим — такою собі ідеєю; містилася вона поза межами їхніх пригод і була така бідна на практичний досвід і саме через те й така сліпучо порожня, якими бувають лише ідеї дуже великі. І тому, коли Ульріх уперше в житті побачив у собі можливість такою ідеєю скористатися, сталось те, що й мало статися; пані майорисі випала роль останнього приводу, що спровокував спалах недуги. Ульріх занедужав коханням. А позаяк справжня любовна недуга — це не жадання володіти, а м’яке самооголення світу, задля якого, цього самооголення, радо відмовляєшся від володіння коханою, то лейтенант пояснював світ пані майорисі в такий незвичний спосіб і так терпляче, як вона ще зроду не чула. Небесні світила, бактерії, Бальзак і Ніцше клубочились у вирві думок, вістря якої — вона відчувала це щораз виразніше — було спрямоване на певні, за тодішніми уявленнями непристойні відмінності між її тілом і лейтенантовим. Таке настирливе пов’язування кохання із запитаннями, котрі, як вона доти гадала, ще ніколи чогось спільного з коханням не мали, збивало її з пантелику; одного разу на верховій прогулянці, коли вони йшли поряд зі своїми кіньми, вона на мить затримала свою руку в Ульріховій і з жахом завважила, що її рука в його немовби зомліла. Ще мить, і від їхніх зап’ястків до колін пробігло полум’я, і обох їх ударила блискавка, тож вони просто-таки попадали на узбочину, де, всівшись на мох, заходилися пристрасно цілуватись і нарешті збентежилися, бо кохання було таке велике й незвичайне, що обом, на їхній подив, не спадало на думку казати й робити нічого іншого, крім того, що звичайно кажуть і роблять люди, коли отак обіймаються. Тим часом коні почали нетерпеливитись і зрештою визволили закоханих із цієї ситуації.
Кохання пані майорихи й надто юного лейтенанта загалом так і лишилося коротким і нереальним. Здивовані вони були обоє; ще кілька разів попритискавшись одне до одного, обоє відчули, що щось не так, і це щось не дасть їхнім тілам в обіймах зблизитись навіть тоді, коли вони позбудуться всіх перепон, які чинять одяг і добропристойні звичаї. Пані майориха не хотіла опиратися пристрасті, про яку не знала,
