Людина без властивостей. Том I - Роберт Музіль
Він поклав собі, щойно Бонадея нарешті скінчить одягатися, послати їм звістку; робити це при Бонадеї було б не розважливо — тоді неодмінно чекай нудного перехресного допиту.
А позаяк думка працює швидко, а Бонадея вовтузилася з одягом ще довго, то він згадав про ще дещо. Цього разу це була невеличка теорія — проста, переконлива й така, що допомагала згаяти час. «Молодик, якщо в нього живий розум, — сказав собі Ульріх, усе ще маючи на увазі, мабуть, свого товариша юности Вальтера, — в усі боки ненастанно випромінює ідеї. Але повертається до нього, відбиваючись від оточення й ущільнюючись, лише те, що викликає в оточенні резонанс, а решта проміння розсіюється й зникає у просторі!» Ульріх був певен, що людина, наділена розумом, має всі його різновиди, відтак розум первісніший, ніж властивості; сам він був людиною з багатьма суперечностями і вважав, що всі властивості, які будь-коли виявлялися в людства, закладені досить близько одна від одної в розумі кожної людини, якщо вона має розум узагалі. Може, це й не зовсім так, але те, що ми знаємо про виникнення добра й зла, дає всі підстави гадати: кожна людина має свій внутрішній розмір, але одяг цього розміру вона може носити й такий, і такий — який уже їй приготувала доля. Отож і те, про що оце міркував Ульріх, видалося йому не зовсім позбавленим глузду. Адже якщо з плином часу звичайні й неособисті думки просто самі собою поглиблюються, а незвичайні втрачаються, через що майже кожна з них автоматично стає чимдалі посереднішою, то це ж бо — пояснення тому, чому, попри тисячі можливостей, які нібито відкриваються перед нами, звичайна людина — таки й справді звичайна! Це — пояснення й тому, що навіть з-поміж людей привілейованих, котрі вибиваються в широкий світ і домагаються визнання, найбільший успіх випадає на долю певної помісі, яка складається приблизно з 51% глибини й 49% поверховости, а це вже давно здавалося Ульріхові таким заплутано-безглуздим, таким нестерпно-сумним, що він залюбки міркував би про це й далі.
Але Бонадея все ще не подавала ознак того, що вже готова, і це йому заважало; він обережно зазирнув за двері й побачив, що вона покинула вдягатись. Коли йшлося про ці останні краплини їхньої солодкої зустрічі, в такій його неуважності вона вбачала нечемність; ображена його мовчанням, вона очікувала тепер, що він робитиме, й узяла до рук книжку, в якій виявилися, на щастя, чудові ілюстрації з історії мистецтва.
Повернувшись до своїх роздумів, Ульріх відчув, що її очікування діє йому на нерви, і його взяла якась невиразна нетерплячка.
30. Ульріх чує голоси
І раптом думки його стислися, перед ним немовби відкрилася шпарина, й він побачив крізь неї Крістіана Моосбруґера, отого стельмаха, а також його суддів.
До болю смішно було людині, котра міркує не так, чути, як суддя допитувався: «Чому ви витерли закривавлені руки? Чому викинули ножа? Чому після вбивства переодяглися в свіжу білизну й одяг? Тому що була неділя? Хіба не тому, що речі були закривавлені? Чому ви пішли потім розважатися?
Виходить, убивство не стало цьому на заваді? Чи відчували ви каяття взагалі?»
У Моосбруґера мигає здогад — колишній тюремний досвід, який підказує: треба прикидатись, начебто каєшся. Від цього здогаду вуста в Моосбруґера перекошуються, й він вигукує:
— Ну звісно!
— Але в поліції ви сказали: «Я не відчуваю ніякого каяття, а лише ненависть і лють — таку, що далі вже нікуди!» — ту ж мить напускається на нього суддя.
— Можливо, — відповідає Моосбруґер, знов повертаючи собі впевненість і шляхетність. — Можливо, тоді я нічого іншого й не відчував.
— Ви — такий здоровенний, кремезний чоловік, — втручається прокурор. — Чого ж ви боялися тої Гедвіґ?!
— Пане раднику юстиції, — відказує, всміхаючись, Моосбруґер, — вона почала лукавити. Вона здалася мені ще жорстокішою, ніж зазвичай бувають, на мою гадку, такі бабенції. На вигляд я, звісно, кремезний, та й справді такий…
— Отож-бо й воно, — буркає голова суду, гортаючи справу.
— Але за певних обставин, — гучно провадить далі Моосбруґер, — я буваю сором’язливий і навіть боязкий.
Голова суду хутко підводить погляд від паперів; очі його, мов два птахи, спурхують із речення, на якому щойно сиділи.
— Але того разу, коли у вас дійшло до сварки з товаришами на будівництві, ви були аж ніяк не боязкі! — каже голова. — Одного скинули з третього поверху, а решті ножем…
— Пане голова! — нестямно вигукує Моосбруґер. — Я ще й сьогодні обстоюю ту позицію…
Голова відмахується.
— Несправедливість, — провадить далі Моосбруґер, — ось у чому, либонь, причина моєї жорстокости. Я постав перед судом, будучи простодушним чоловіком і гадаючи, що панове судді й так про все довідаються. Але мене тут розчарували!
Обличчя судді вже давно знов увіткнулося в папери. Прокурор усміхається й привітно каже:
— Але ж та Гедвіґ була зовсім безневинна дівчина!
— А мені вона такою не здалася! — знов роздратовано відказує Моосбруґер.
— А мені здається, — з притиском робить висновок голова, — що ви весь час намагаєтесь перекласти провину на інших!
— То все ж таки: чому ви вдарили її ножем? — привітно починає прокурор усе спочатку.
31. На чиєму ти боці?
Звідки Ульріх про все це знає — почув у судовій залі, де він сидів, чи просто вичитав зі звітів у газетах? У його спогадах та картина постала тепер такою живою, немовби він почув ті голоси наяву. Ульріх ще зроду не «чув голосів»; о ні, бачить Бог, він не такий. Та коли вже їх чуєш, то вони огортають тебе, мов спокій снігопаду. Зненацька постають мури — від землі до самого неба; де колись було повітря, там проходиш крізь м’які товсті мури, й усі голоси, що перескакували з місця на місце в повітряній клітці, тепер вільно походжають серед білих мурів, які позросталися до самого нутра.
Від роботи й нудьги він став, мабуть, надто дратівливим, часом таке буває; але голоси, які він
