Людина без властивостей. Том I - Роберт Музіль
Він підсунув до себе аркуша, помережаного формулами й усілякими значками, і насамкінець дописав іще, як приклад із фізики, рівняння стану води, щоб застосувати новий математичний метод, який оце щойно описав; але думки його хвилю тому, мабуть, звернули кудись убік.
«Чи не розповідав я Кларисі що-небудь про воду?» — спитав він себе, але чогось певного так і не пригадав. Та йому це було однаково, думки його байдужно розпливлися.
У художній літературі нема, на жаль, нічого важчого, ніж передавати людські думки. Коли одного великого першовідкривача спитали, як це йому прийшло в голову стільки всього нового, він відповів: «Просто я весь час про це думав». І справді, можна, мабуть, сказати, що несподівані ідеї народжуються ні від чого іншого, як від того, що їх очікують. Неабиякою мірою вони стають результатом самої людської вдачі, незмінних схильностей, упертого шанолюбства й невтомної праці. Яка ж нудна, либонь, така постійність! Проте, з другого боку, завдання на кмітливість розв’язують не набагато інакше, ніж ото собака, тримаючи в зубах палицю, намагається пройти у вузькі двері; він крутить головою з боку на бік доти, доки палиця врешті пролазить у двері, і так самісінько чинять і люди, тільки з тією різницею, що діємо ми не зовсім навмання, а бодай приблизно знаючи з досвіду, як це робиться. І хоч розумна голова, крутячись туди-сюди, робить це, звісно, багато досвідченіше й спритніше, ніж дурна, палиця, пролізши в двері, викликає подив і в неї — мовляв, о, ти диви, вийшло! І тоді в душі виразно відчуваєш легеньке збентеження через те, що думки впоралися з собою самі, не очікуючи на свого творця. Це збентеження нині багато хто називає інтуїцією, хоч колись його називали й натхненням, і вбачають у ньому щось надособисте; але насправді воно — лише щось неособисте, тобто спорідненість і єдність самих речей, які сходяться в чиїйсь голові.
Що ліпша голова, то менше її відчуваєш. Тому мислення, поки воно не завершене, — це, по суті, досить жалюгідний стан, що нагадує кольки в усіх мозкових звивинах, а коли воно завершене, то має вже не ту форму, в якій воно триває, не форму думки, а форму вже передуманого, а це, на жаль, — форма неособиста, позаяк тоді думка вивернута вже назовні й препарована так, щоб її повідомити світу. Коли людина, міркує, не можна вловити, сказати б, момент між особистим і неособистим, і тому, очевидно, письменникам думати так важко, що вони залюбки цього уникають.
А ось чоловік без властивостей таки міркував. Уже з цього можна виснувати, що це принаймні почасти не була справа особиста. Тоді що ж? Вхідний і вихідний світ; сторони світу, які в чиїйсь голові складаються водно. Нічого, анічогісінько важливого в голову йому не йшло; після того, як він узяв за приклад воду, на думку йому не спало нічого, крім того, що вода — це якась суть, утричі більша від суходолу, навіть якщо врахувати те, що кожен визнає за воду, — річки, моря, озера, джерела. Тривалий час люди гадали, що вода споріднена з повітрям. Гадав так і великий Ньютон, але в більшості інших своїх думок він усе ж і досі ще сучасний. На думку греків, світ і життя постали з води. Вона була богом — Океаном. Згодом вигадали русалок, ельфів, ундин, німф. На берегах зводили храми й виголошували пророцтва. Але ж і собори в Гільдесгаймі, Падерборні, Бремені побудовано над джерелами, а погляньте, хіба вони все ще не стоять? Та й хрестять і досі хіба теж не водою? А хіба нема всіляких там водолюбів, прихильників лікуватися силами природи й хіба в їхніх душах не живе щось своєрідне, потойбічно здорове? Ось де було, виходить, у світі місце, що нагадувало розпливчасту цятку чи витоптану траву. І мав, певна річ, цей чоловік без властивостей десь у своїй свідомості й сучасні знання, незалежно від того, думав він про них цієї хвилини чи ні. А там вода — це безбарвна, лише в товстих шарах блакитна рідина без запаху й смаку, про що в школі, відповідаючи на уроках, доводилося повторювати стільки разів, що забути про це просто не можливо, хоча з фізіологічного погляду до води належать і бактерії, речовини рослинного походження, повітря, залізо, сірчанокисле й двовуглекисле вапно, а з фізичного погляду прообраз усіх рідин — це загалом не рідина, а, в одних випадках, тверде тіло, тоді як в інших — рідина або газ. Зрештою, все розчиняється в системах формул, якось пов’язаних між собою, і в широкому світі є лише кілька десятків людей, котрі однаково думають навіть про таку просту річ, як вода; решта людей розмовляють про неї мовами, що знайшли собі домівку в період між днем нинішнім і днями тисячолітньої давнини. Отож треба визнати, що досить лише людині трішечки замислитись, як вона вже опиняється, можна сказати, в досить-таки безладному товаристві!
Зрештою Ульріх пригадав, що про все це Кларисі таки розповідав, а вона виявилася неосвічена й темна, як звірятко. Та попри всі забобони, що становили її суть, поруч із нею його не полишало невиразне відчуття єдности. Ця думка кольнула його, мов тепла голка. Йому стало прикро.
Загальновідома, відкрита лікарями здатність думок розчиняти й розсіювати хворобливо заплутаний, глибоко вкорінений конфлікт, що йде з глухих сфер власного «я», грунтується, мабуть, ні на чому іншому, як на їхньому соціальному, зверненому до зовнішнього світу душевному складі, який пов’язує окрему людину з рештою людей і речей; та, на жаль, те саме, що наділяє думки цілющою силою, схоже, зменшує їхню особисту спроможність сприймати враження. Випадкова згадка про волосинку на носі важить більше, ніж найглибша думка, і коли повторюються вчинки, почуття й відчуття, хай там які вони звичайні й неособисті, то виникає враження, ніби ти став свідком якого-небудь процесу, якої-небудь більш чи менш великої особистої події, «Безглуздо, — подумав Ульріх, — але це так». Йому пригадалося те безглуздо-глибоке, хвилююче враження, яке безпосередньо стосується власного «я» й зринає тоді, коли нюхаєш свою шкіру. Він підвівся й розсунув штори на вікні.
Кора на деревах ще від самого ранку була волога. Вулицю повивала фіалкова бензинова мла. Світило сонце, й люди рухалися жваво. Стояла асфальтова весна. Був один із
