Людина без властивостей. Том I - Роберт Музіль

29. Порушення й пояснення нормального стану свідомости

Ульріх з Бонадеєю мали умовний знак, який показував, що він удома сам. Сам він був завжди, але цього знаку не подавав. Він уже давно був готовий до того, що Бонадея в капелюшку й серпанку переступить його поріг без запрошення. Тому що вона була понад усяку міру ревнива. Й коли Бонадея приходила до чоловіка — хай навіть лише для того, щоб сказати, що вона його зневажає, — то завжди була сповнена внутрішньої слабкости, тому що від вражень, одержаних дорогою, і поглядів зустрічних чоловіків у неї крутилася голова, як від легенької морської хвороби. Та якщо чоловік про це здогадувався й відразу рушав до неї, хоч уже давно ані кохав її, ані думав про неї, то вона ображалася, заводила сварку, звинувачувала його і висувала умови, в які навряд чи вірила й сама; у таких випадках вона трохи нагадувала качку з простреленими крильми, що впала в море кохання й намагається врятуватися плавом.

І ось Бонатея гульк — і справді сиділа перед ним, плакала й почувалася збезчещеною.

У такі хвилини, коли ця жінка злилася на коханця, вона гаряче шкодувала про свою провину перед рідним чоловіком. За добрим давнім правилом невірних дружин, яке вони застосовують, щоб не виказати себе необачним словом, Бонадея розповідала своєму про одного цікавого вченого; іноді вона, мовляв, випадково зустрічає його в родині однієї своєї подруги, але до себе додому не запрошує, тому що суспільство його надто розбестило, щоб він прийшов із власного дому до їхнього, а сама вона про нього, мовляв, не такої вже й високої думки, щоб тягти до себе за поли. Завдяки такій половинній правді їй легше давалася брехня, а за другу половину вона ображалася на своїх коханців… Ну що подумає її чоловік, питала Бонадея, якщо вона ні з сього ні з того знов почне навідуватися до вигаданої подруги рідше? Як вона пояснить чоловікові таку свою непостійність у симпатіях?! Вона, мовляв, горою стоїть за правду, тому що горою стоїть за всі ідеали, а Ульріх, мовляв, її ганьбить, змушуючи відходити від них далі, ніж треба!

Вона влаштувала йому бурхливу сцену, а коли опісля виник вакуум, посипалися докори, запевнення, поцілунки. Коли скінчилися й вони, все лишилось, як і було, порожнечу заповнила та сама пуста балаканина, й час пускав бульбашки, мов ото видхла вода у склянці.

«Наскільки ж вона чарівніша, коли шаленіє! — міркував Ульріх. — І як машинально все відбулося потім знову». Її вигляд звабив його й збудив у ньому ніжність; тепер, коли все було позаду, він знову відчув, як мало це його стосувалося. Він надзвичайно виразно усвідомив, як неймовірно швидко такі переміни обертають здорову людину на невгамовного дурня. Але йому здавалося, що ця любовна метаморфоза у свідомості — лише окремішній випадок чогось багато загальнішого; адже й вечір у театрі, й концерт, і богослужіння в церкві, взагалі будь-який вияв внутрішнього світу — нині такі самі скороминущі острівці другого стану свідомости, який час від часу вклинюється у звичайний.

«Адже недавно ще я працював, — міркував Ульріх. — А доти виходив з дому й купував папір. Привітався з добродієм, з яким колись познайомився у Фізичному товаристві. Кілька днів тому ми з ним мали серйозну розмову. І тепер, якби Бонадея трохи поквапилась, я міг би трохи погортати оті книжки, що їх видно звідси крізь прочинені двері. Але був якийсь проміжок, ми пролетіли крізь хмару шаленства, і тепер не менш моторошно стає від того, як поважні думки знову змикаються над цією прогалиною, що затягується, й виявляють усю свою драглистість».

Але Бонадея не квапилась, і Ульріхові довелося повернути думки на щось інше. Його товариш юности Вальтер, чоловік маленької Клариси, що став трохи дивакуватим, якось сказав про нього: «Найбільше енергії Ульріх завше вкладає в те, що не вважає за потрібне!». Вальтерові слова спали йому на думку саме цієї хвилини. «Нині так можна сказати про нас усіх», — зітхнув Ульріх. Він і досі ніби навіч бачив той літній будиночок і дерев’яний балкон, що його оперізував. Ульріх гостював у Кларисиних батька й матері; це було за кілька днів до весілля, й Вальтер ревнував до нього Кларису. Вальтер узагалі бував навдивовижу ревнивий. Ульріх стояв надворі, на сонці, коли Вальтер із Кларисою ввійшли до кімнати за балконом. Він підслуховував їх, не ховаючись. А втім, тепер він пригадував лиш одну ту фразу. А ще картину: затінена глибина кімнати висіла, мов трохи відкритий складчастий гаманець на яскраво освітленій сонцем зовнішній стіні. У складках того гаманця з’явилися Вальтер із Кларисою; обличчя Вальтера було скорботно витягнуте й мало такий вигляд, немовби з рота в нього виглядали довгі жовті зуби. Або ще можна було сказати, що в шабатурці, оббитій зсередини чорним оксамитом, лежало кілька довгих жовтих зубів, а поряд стояли, мов привиди, ті двоє. Ревнощі були, звісно, безглузді; Ульріха не вабило до жінок його друзів. Але Вальтер завжди мав рідкісний хист брати все глибоко до серця. Він ніколи не досягав того, чого прагнув, тому що його просто переповнювали почуття. Здавалося, він носить у собі дуже мелодійний звукопідсилювач для маленького щастя й нещастя. Він завжди розраховувався золотими й срібними дрібняками почуттів, тоді як Ульріх оперував сумами переважно великими, сказати б, чеками думок, на яких стояли багатозначні числа; та це був, зрештою, лише папір. Коли Ульріх хотів скласти собі портрет Вальтера з усіма властивими йому рисами, то в уяві бачив, як той лежить на узліссі. На Вальтерові були тоді короткі штанці й чомусь на диво чорні панчохи; ноги він мав не дорослого чоловіка, не м’язисті й міцні і не худі й жилаві, а як у дівчини — в не дуже вродливої дівчини з негарними повними ногами. Підклавши руки під голову, Вальтер споглядав краєвид, і небеса знали, що в такі хвилини його краще не тривожити. Ульріх не пригадував, щоб навіч бачив Вальтера в такій позі за якихось певних обставин, котрі вкарбувалася б йому в пам’ять; картина ця й через півтори десятка років чітко вимальовувалася в уяві, скоріше мов навік поставлене тавро. І спогад про те, що Вальтер тоді ревнував до нього, навіював приємну схвильованість. Адже все це відбувалося в той час, коли він ще відчував радість